Читать «Зоряний єгер» онлайн - страница 85
Григорій Тьомкін
Ще хвилин двадцять Микола, в якому прокинулася балакучість, розповідав про своїх предків і раптом без будь-якої видимої причини заявив:
— Дарма сюди приїхали. Кепське місце. Болото. Гнус. Холодно.
— Чим же кепське? — розсудливо заперечив Роман. — Від гнусу мазь є. Костюми у нас теплі. Намет. Дров багато. В озері риба.
— Хо! Хіба сяторей — риба? У струмку є риба, щоправда. Харіус, але його ва-а-ажко впіймати. Дуже обережна риба.
Я зрадів:
— Ну ось, навіть харіус водиться! Ми тут чудово відпочинемо.
Апіцин замовк, видно, змирившись із тим, що місце нам все одно подобається. Відтак з явною неохотою поступився.
— Відпочивайте. Лише відходити від Хар’юзового струмка не треба.
— Чому це — не треба? — почав заводитися я. Що це за діла: прийшов, юшку огудив, а ось тепер з місця зігнати намагається. — Захочемо, на інший струмок підемо.
— Не треба відходити далеко, — стояв на своєму Апіцин.
— Але чому?!
— Сиртя тут живуть… — неохоче пробурмотів він.
— Сиртя? — перепитав Роман. Він, як і я, чув це слово вперше. — А це ще що таке?
— Маленькі люди такі. Шамани. Сильні шамани. Видутана.
— Казки, — фиркнув лікар.
— Як — казки? Сиртя раніше багато було в тундрі. Зараз зовсім мало. Проте є. Ненці до них іноді ходять, коли хворіють. Або коли про завтра запитати треба.
— Значить, сиртя людям допомагають? — зачепився дійшлий Роман.
— Допомагають, допомагають…
— То чому ж місце, де живуть ці сиртя, кепське?
Ненець зніяковів:
— Кажуть так… Олень туди не ходить, ягель не росте навколо сиртя-мя. Якщо людина без діла прийде, померти може. Подалі від сиртя треба ходити.
Чогось не договорював Апіцин.
— Ну а сам ти навіщо в ці «кепські» місця прийшов? Просто так, чи що?
— Навіщо — просто так. Хехе прийшов провідати, — повідомив Апіцин і почав набивати люльку.
Що означає «хехе», я й гадки не мав. І тому спочатку було подумав, що оленяр просто морочить нам голови. Але Апіцин промовив «хехе» як щось само собою зрозуміле, і невігласом здатися мені не хотілося.
— І далеко ще йти? — вирішив задати я навідне питання. — Онде вже море. Чи заблукав?
— Як заблукав? Ненець у тундрі не заблукає. Прийшов уже.
Я мимоволі обвів поглядом узбережжя, але так і не вгадав, кого чи що мав на увазі Апіцин під словом «хехе». Цікавість моя зросла ще більше.
— І коли ж ти будеш хехе провідувати?
— Зараз і буду. Докурю і провідаю.
— А нам можна?
— Ходімо, — дозволив Апіцин. — Ліхтарик є? Візьми.
Ми відійшли від багаття по берегу метрів на сто п’ятдесят, не більше, коли ненець підняв руку — тут!
Роман увімкнув ліхтарик. Микола Апіцин з якимсь дивним, чи то відчуженим, чи то дуже-дуже шанобливим виглядом дивився на великий, майже в людський зріст, валун. Поверхня каменя, темна від нічної вогкості, тьмяно полискувала в світлі ліхтарика, але ні знаків, ні малюнків на ньому не було помітно. Роман опустив промінь нижче — й ми обидва мало не ахнули.
Під валуном навалом лежали рогаті оленячі черепи. Їх тут були десятки — бліді від часу, майже розсипані, й відносно свіжі. На деяких висіли строкаті клаптики, підв’язані до відростків рогів. Тут-таки стояв іржавий чавунець — вочевидь, для дрібних підношень, валялися скалки скла.