Читать «Зоряний єгер» онлайн - страница 44

Від’їхавши метрів двісті, ми зупинилися.

— Ну як тут із розумом, професоре? — поцікавився я.

Сааді стурбовано порався з великим чорним ящиком, який, як я зрозумів, і був тим самим польовим психоіндикатором. Судячи з невдоволеного мимрення Абу-Фейсала, прилад відмовлявся проводити задуману професором революцію в контактології.

— Не ладнається? — співчутливо запитав я.

— Не можу второпати, Олесю. Якщо вірити показам детектора, то все навколо буквально вирує від вищої нервової діяльності.

Я подивився на шкалу, де примітивний індикатор справді витанцьовував схвильований танець в інтервалі «інтелекту», і розреготався.

— Як розуміти ваш сміх? — образився Сааді.

— Вітаю, професоре. Ваш геніальний прилад, поза сумнівом, справний. І чудово діє.

— Але я не можу повірити…

— Тоді ви відмовляєтеся повірити в нашу з вами розумність!

Абу-Фейсал почав було заперечувати, але зупинився на півслові й також розсміявся, зрозумівши свою помилку. Він забув винести псі-мікрофони назовні, а репелонова кабіна виявилася чудовим екраном. Її захисні стінки не лише ізолювали «детектор розуму» від усіх зовнішніх псі-хвиль, але й блокували внутрішні. Довелося опустити стінки й винести датчики на зовнішній бік. Індикатор відразу заспокоївся, завмерши десь трохи вище нуля. Зате занепокоїлися ми з Сааді.

Ні, ми хвилювалися не за свою безпеку. Нас захищала силова автоматика костюмів і шоломофільтри, а стінки кеба, якщо знадобиться, закриються в частки секунди. І не повітря Мегери діяло на нас якимось особливим чином. Це було майже земне за складом повітря, цілком придатне для дихання, та ще контрольоване легеневим монітором.

Зловісним, неприязним зробилося світло, що заливало пустелю: рожево-бузкове, похмуре. Немов у міражному мареві тремтіли над нами диск Червоного сонця і три малі місяці. Звісно, світло сонця не змінилося, але за склом кабіни воно здавалося блідим, ірреальним. Не розсіюване репелоном світло огорнуло нас, і я пройнявся раптом відчуттям, що світ планети, по якій ми колесили на кебі, зовсім не мертвотна пустка. Цей світ, незалежно від наших відчуттів, живе своїм життям, чужим нам і незрозумілим, а ми, дві земні істоти, — непрохані гості в цьому світі…

— Вам нічого не здалося, Набілю? — запитав я, мимоволі приглушуючи голос.

— Ага, значить, і ви відчули! — зрадів професор. — Але не лякайтеся. Це вплив психофону Мегери. Ознак позаземного інтелекту наразі немає. Біодіяльність планети лише на нижчих і середніх рівнях.

За шість годин подорожі Мегерою ми не зустріли жодної живої істоти. Навіть птаха абиякого, на кшталт того, що ми сполохали біля бункера, не побачили. Не втримавшись, я демонстративно поспитав у професора, де ж його горезвісна фауна.

— Під нами, під нами, — Набіль указав пальцем униз, — у ґрунтовому шарі. Щонайменша зміна погоди — мегеріанські спори й личинки почнуть прокидатися.

— А коли зміниться погода? — допитував я.

— Ось-ось повинна, судячи з положення Червоного сонця.