Читать «Зоряний єгер» онлайн - страница 46

— Що кличе його до братів по деревному соку? — сказав ущипливо я. — Чи не той одвічний потяг до контакту?

— Можливо, — погодився Сааді. — Тільки контакт у даному випадку продиктований мотивами гастрономічними.

І справді, з тіла «трепанга» почали викидатися тонкі довгі язички. До них прилипала мошкара, і язички поверталися в тіло, а трепанг знову і знову закидав їх у густу хмарку комах.

Звідкись метеоритом налетів ширококрилий птах, промайнув над кущем і зник удалині. Разом з ним зник і трепанг.

— Прощавай, допитливий друже наш! Приємного тобі контакту! — Я помахав рукою.

Сааді був зайнятий своїми думками і не підтримав жарту.

— Ну ось і дочекалися, — повідомив він. — Пустеля прокидається. Зміна пір року.

Лише зараз до мене дійшло, що нам пощастило спостерігати найважливіше на Мегері — еволюцію живого світу. Розряд блискавки пробудив спори, що дрімали в ґрунті. Поєднання сонць і місяців створило необхідні умови, і на поверхні Мегери завирувало життя, закружляло у фієсті сприятливого сезону.

— Що робитимемо, Абу-Фейсале?

— Поїдемо додому. На сьогодні досить. Треба відпочити, опрацювати отримані матеріали й підготуватися до завтрашнього виходу. Думається, ми побачимо ще чимало цікавого.

Я погодився з контактологом: його завдання — шукати інтелект, моє — обдумати все, що стосується Тринадцятої гіперкосмічної.

Назад ми їхали навпростець і через тридцять хвилин були вже біля бункера. Наш рукотворний курган не потрапив у зону грози й тому зустрів тією самою безрадісною іржавою купиною. Ми в’їхали у «передбанник», прошлюзувалися. Кожен зайнявся своєю роботою, і до самого вечора ми не спілкувалися, поки гроза не підійшла до бункера.

Коли перші блискавки обрушилися на пересохлий барабан ґрунту над форстанцією, ми вже сиділи в обсерваторії. Увімкнувши фіксуючу апаратуру, я озброївся кінокамерою.

Перед нами повторилася точнісінько та сама картина, що і в пустелі. Спочатку виросло дерево. Я відправив кібера зламати гілку. З місця облому випурхнула хмара гнусу, дозрів і вилупився ненажерливий трепанг. Але далі події почали розгортатися інакше. На трепанга напав уже не птах, а черепаха, що казна-звідки «прискакала» на непомірно довгих павучих ніжках. Хрумкнувши, вона проковтнула половину трепанга. Яка це була половина, передня чи задня, сказати було важко, але таке утинання, як не дивно, пішло трепангові на користь. Уціліла його половина, не гаючись, відростила декілька рухомих кінцівок. Істота моторно задріботіла кудись у пустелю…

— Еволюція… — немов прочитавши мої думки, сказав Сааді.

Хоча виходило, що я сперечаюся з самим собою, але, сприкрений проникливістю партнера, я все ж зважився заперечити:

— Чи далеко вона заведе, така еволюція? Половинку хробака зжеруть або біля найближчого куща, або трохи далі…

— Хай біля наступного куща, — махнув рукою Сааді. — Все одно рано чи пізно знайдеться хижак, прояв розуму якого поставить його над рештою всієї органічної природи…