Читать «Зоряний єгер» онлайн - страница 23

Таламяна вдалося вмовити швидко, я навіть здивувався його поступливості. Але потім з’ясувалося, що шеф усе розрахував заздалегідь, і вигадку з Новичковим він розглядав як своєрідне психологічне гартування свого співробітника.

Задоволений, я повернувся в інформаторій, набрав позитивну відповідь Сааді.

У мене залишався ще один виклик гіперзв’язку, яким слід було, не відкладаючи, розпорядитися. Я узяв довідку й дізнався, що в загиблої Аніти Декамповерде в Сан-Пауло жива мати.

Розмова вийшла не з легких. Донья Декамповерде плакала, показувала фотографії дочки.

Вже не сподіваючись отримати потрібні відомості, я зупинив одноманітні голосіння немолодої жінки й запитав прямо:

— Даруйте, сеньйоро Декамповерде, але чим, по-вашому, викликаний нещасний випадок з вашою дочкою?

Вона відклала убік альбом, осудливо поглянула на мене очима, повними гіркоти.

— Не кажіть мені про нещасний випадок, юначе, — задерши сухе старече підборіддя, з викликом промовила вона. — Стався злочин. Мою дочку вбили.

Цукристий сік всупереч усьому стікав не вниз, до коріння, а піднімався, дерся по тріснутому стеблу, присмоктуючись липким язиком до основ бічних пагонів. Ближче до верхівки, біля тріщини, повзучий сік, білий мов цукор, ставав усе темнішим, скочувався в бурі кульки, які одна за одною відвалювалися від клейкої маси й випускали крила. Втім, мушки-кульки далеко не розліталися — здолавши шлях у декілька десятків метрів, вони з плаксивим теньканням пікірували й угвинчувалися у вогкий ґрунт. Жук, знову висунувшись із хвоща, несхвально спостерігав за мушками. А ті, не звертаючи уваги на сердиті заклики вусиків-антен квазіпредка, поспішали закопати себе якомога глибше.

РОЗДІЛ 4

Мушки-кульки готувалися до негоди. Червоне сонце нарешті звільнило небосхил, цілком передавши його Жовтому, й те вступало тепер у володіння цим світом, заполіскуючи континент бурштиновим світлом — не спекотним, але якимсь густим, тягучим, майже відчутним. До жовтого світила підтягалися його небесні васали. Спочатку щербаті, непевні півмісяці поступово набирали силу і блиск. Коли ж сонце опинилося в самому центрі їх каре, супутники розгорнулися у важкі, повнофазні місяці й заблищали, мов начищені мідні полумиски.

Розмова з матір’ю Аніти залишила на душі важкий осад. З якої скрині вона й слово-бо таке викопала: «вбивство»! Зрозуміло, звісно: горе матері, старість без дітей і внуків, образа на світ, що забрав у неї єдину дочку…