Читать «Зоряний єгер» онлайн - страница 25

— Капітане! — здивувався я. — Ото вже не сподівався… Здрастуйте.

— Здрастуйте. — Масграйв стримано кивнув. — Як пройшов перехід, без ускладнень?

— Спасибі, живий, як бачите. Капітане, але це ж чудово, що ми зустрілися. Ми змогли б побалакати?

— Товаришу Санкін, — кепсько стримуючи роздратування, заговорив Масграйв, — дозвольте дати вам пораду. Експедиція Бурцена закінчена й забута. Мені неприємно ворушити цю історію.

— Ви мене дивуєте, капітане. У мене своя робота, а у вас своя. Невже ви відмовите мені в допомозі?

— Постараюся знайти для вас декілька хвилин, але не обіцяю. Я дуже зайнятий.

Мідні полумиски місяців, підхоплюючи вогненний сонячний бульйон, випліскували його на поверхню Мегери, де він дробився об стратосферу, фільтрувався в нижніх шарах повітря і падав уже ледве теплим силовим пилом, який з готовністю поглинали всілякі організми. І якоїсь невловимої миті через мільярди взаємозакономірностей мегеріанські супутники раптом із добрих, безневинних роздавальників енергії перетворилися на гігантські дзеркала, рефлектори, які з’єднали все відбите світло в могутній енергетичний промінь і метнули його вниз. Першою прорвалася зовнішня оболонка з інертних газів, за нею по черзі здалася решта атмосферних шарів, і на континент разом обрушилася чотирикратно посилена променями радіація Жовтого сонця.

РОЗДІЛ 5

На Мегері, здавалося, все було спалено на попіл. Однак, пристосовуючись до нових умов, під товщею попелу корчилися в агонії незліченні організми — продукт радіаційних мутацій. Ділилися, розмножувалися брунькуванням, злучалися, проростали, вилуплювалися з коконів, гинули — і знову відроджувалися. Цього року сезон жовтої радіації видався особливо лютим, але програма сезонної еволюції йшла своїм ладом: то там, то тут назовні почали виповзати істоти цілком іншого типу, ніж колишні мешканці планети. Дрібні, закуті в конусний панцир, вони моторно снували на змієподібному черевному м’язі, відшукуючи шматочки мінералів — єдину їхню їжу.

Думка, що поволі визрівала після розмови з доньєю Декамповерде, тепер разом вихлюпнулася з підсвідомості й заполонила мене цілком. Чому Масграйв не захотів розмовляти зі мною? А раптом убивство — непомітно для себе я прийняв це визначення — вчинила людина! Жахливе припущення, неприпустиме, а тому, може, ніким і не перевірене.

Всю ніч я боровся з дикою думкою, переконуючи себе, що вбивство — подія для людства надзвичайна, виняткова. Під ранок, змучений сумнівами й докорами сумління, я зрозумів, що просто так думки, як і нав’язливу мелодію, з голови не викинеш. Щоб переконати себе, можливий лише один шлях — досконально вивчити всіх учасників Тринадцятої гіперкосмічної і з’ясувати їхні стосунки між собою. Хтозна, чи не було у когось приводу бажати загибелі Фелікса Бурцена й Аніти Декамповерде? Якщо ні, то всі підозри самі собою відпадуть.

Запевнивши себе, що розслідування вестиметься не для того, щоб звинуватити вчених, а, навпаки, щоб звільнити їх від звинувачень, я відразу ж відчув себе легше.