Читать «Зоряний єгер» онлайн - страница 13

Хоча…

— Який капелюшок, Лідуню? — з розгубленим виглядом запитала вона.

— Та ось же, ясочко! Твій, більше ніхто таку красу не залишав, — промуркотіла кравчиня й простягнула Гані абсолютно неймовірний, райдужного кольору чотиригранний головний убір.

Ганнуся спочатку навіть розгубилася. Відтак вирішила: знущається Лідка. І так прямо й сказала:

— Ну, Лід, ти взагалі…

Ліда, у якої капелюшок з першого погляду викликав у душі асоціацію зі старим абажуром, мала мудре правило: придбання клієнток ніколи вголос не критикувати. Тому вона натягнула «абажур» на голову Ганнусі, підвела її до дзеркала.

— Та ти поглянь, ясочко, як тобі з теракотом…

Ганнуся поглянула в дзеркало і завагалася: начебто нічого, пасує. Лише крисів, шкода, немає. Пальці її машинально доторкнулися до капелюшка в тому місці, де, на її думку, не вистачало крисів, злегка узялися за матеріал, що обвивав дротяний обруч, і — об диво! — тканина потягнулася під цим невагомим, майже неіснуючим зусиллям. Причому не повертаючись назад, як якийсь еластик, а застигаючи по всій витягнутій довжині.

… Через десять хвилин Ганнуся покидала ательє в шикарній чотиригранній райдужній панамі з ефектно закрученими полями, а кравчиня, зі щирим уже захопленням, благала дістати і їй таку саму. Хоча б одну. Але на прощання шепнула, не втримавшись:

— Але якщо буде більше, сонечко, неси, я візьму всі…

Віктор Михайлович повертався з обідньої перерви невдоволений. Можна сказати, злий. І річ не в оселедцеві, який розповзається під власною десятиграмовою вагою в солону кістляву масу. І навіть не в тому, що на його столику не виявилося ні гірчиці, ні серветок і довелося підходити до столика Носова. Бог з нею, з їдальнею, до рідного громадського харчування він звик. Але як звикнути до того, що Носов на службу в управління з’являється з бородищею до пупа?! Добро, був би дід якийсь чи там обличчя перекошене, а то ж лише в позаминулому році інститут закінчив. Совість у нього перекошена, а не пика. Або Соня Василівна з машбюро. Дивиться він за обідом, якось не так Соня їсть, з утрудненнями. Гадав, зі здоров’ям щось, а вона пояснила: лівою рукою, каже, ложку тримаю. Тренування. Щоб володіти обома руками однаково. Ну що ти на це їм скажеш? Навіть чай пити розхотілося. Хоча до кінця перерви ще п’ятнадцять хвилин, і у відділі, звісно, жодної душі зараз немає. Що, втім, може, й на краще.

Віктор Михайлович увійшов до порожнього відділу, маючи намір решту чверть години провести за читанням газети в заспокійливій самоті… І почервонів. На його столі, між телефонним апаратом і підставкою для канцприладдя, нахабно лежала чотиригранна шапка веселого райдужного кольору.

«Ахметов, — визначив, важко дихаючи, Віктор Михайлович — Його жарти. Хоча ні, навряд. Може, Носов притягнув? Хтось-бо розігрує. Скинулися, дістали цей безглуздий ковпак, підклали: мовляв, що з ним робитиме? Обсміяти хочуть, хулігани. Оце вже ні, не дочекаєтесь…»

Із цими думками Віктор Михайлович узяв ковпак, без особливих зусиль зім’яв його і, мстиво зблискуючи окулярами, кинув у сміттєвий кошик.