Читать «Зоряний єгер» онлайн - страница 12
Григорій Тьомкін
Але верхівка далі не піднімалася, розгілиною впершись у невидиму перешкоду десь під підлогою. Думати також ставало дедалі важче, немов і думки потрапили в смугу перешкод і пробуксовують у чомусь сипкому… «Ну ж, іще, ще трохи», — примовляв про себе Марко, всією потугою своєї думки проштовхуючи дуб крізь оранжеве коло. Відчуваючи, що сили закінчуються, він напружився перед останнім ривком. Обидва, готуючись до вирішального зусилля, глибоко зітхнули — і в легені, вже звиклі до стерильного повітря Сфери, ринув запах дубового листя, трави, лісу: запах Землі. Їхні думки, страждання, мрії переплелися, склалися воєдино, трощачи всі перешкоди на своєму шляху.
По всенепроникному, надміцному Бар’єрові пробіг дрож. Він заколихався, немов матер’яна прозора фіранка, і зник. Вільний від перешкоди, вгору потягнувся живий деревний стовбур, дійшов до купола Сфери і, мов павутину, підняв її на могутніх гілках.
Ще не усвідомивши величі вчиненого, Філіп і Марко відчули, що стоять на Землі, біля великого зеленого дерева, і що під ногами не пластик, а теплий пружний ґрунт, і що сузір’я в густому вечірньому небі незвично крупні, немов стиглі виноградні грона — простягни руку й зірви…
Вони лише починали розуміти, що все-таки пройшли крізь Бар’єр один до одного.
І що весь Усесвіт тепер відкритий перед ними.
ДАРИ ВІД ДАНІВ
Хлопчик біг по лузі. Він мчав вистрибом, і висока, податлива, мов вода, трава лоскотала голі коліна. Це було смішно й приємно, і хлопчик сміявся і співав сам собі дзвінким голоском, що збивався на бігу: «Здрастуй, здрастуй, райдуго! Здрастуй, здрастуй, райдуго!» З якої пісні ці слова, хлопчик, звісно, не знав, але оцей єдиний рядок, що запам’ятався йому — а може, щойно ним-таки був складений — здавався чимось цілком природним. Він плавав у тремтливому повітрі сьогоднішнього чудового червневого ранку мов бабка, мов чарівне заклинання, що зробило цей ранок таким безтурботним і райдужним. Хоча райдуги, справжньої райдуги, на небі не було: останній тиждень погода стояла суха, тепла, без дощів.
І раптом райдуга промайнула — не в небі, а просто під ногами, на второваній через луг стежині. Хлопчик повалився в м’яку траву, перекотився на бік, устигнувши при цьому зірвати й тицьнути в рот соковиту стеблинку, і перед самим носом побачив забавну гостроверху шапчину з тонкої, майже невагомої тканини соковитого райдужного кольору, натягнуту на дротяний каркасик — обруч і чотири розпірки. Не роздумуючи, хлопчик насунув шапочку на вигорілу біляву свою чуприну, підхопив зі стежинки лозину й помчав до яру рубати злих кропив’яних лицарів.
— Ганнусю, сонечко, капелюшок не забудь!
Ганя, що стояла вже біля дверей, сказала «Ой!», обернулася до закрійниці. І пригадала, що ніякого капелюшка на ній, коли вона входила в ательє, не було. Було торішнє «сафарі» з зеленої джинсухи — то тепер воно лежить у торбі, а замість сукні на ній красується розкішний літній ансамбль брюк. Колір — теракот. Одне плече голе. Всі будуть у захваті. Без будь-якого капелюшка.
