Читать «Зоряний єгер» онлайн - страница 125

Коли Стас підбіг, Бурлака і Грауфф плече до плеча стояли на невеликій трав’янистій галявині і, застигнувши на місці, дивилися на щось, приховане їх спинами. Стас нетерпляче протиснувся між ними і завмер, уражений побаченим.

На галявині, упоперек високого кореневища, немов переламавшись об нього, мордою догори лежав великий, тієї самої породи, що й Ксют, шимпанзе. Груди його від діафрагми до горла були розпанахані, ніби їх проорав якийсь плуг. Із рани стирчали білясті кінці ребер, трава навколо була забризкана вже загуслою кров’ю. Над мертвою твариною стурбовано гудів рій великих, мов бджоли, мух.

— Хто це зробив? — несподівано голосно запитав Стас і тут-таки зрозумів, що ляпнув дурницю. Ані Грауфф, ані Бурлака не могли вчинити це безглузде вбивство. — Пробачте, — сказав він, — я сам не знаю, що кажу. Не можу повірити… Глене, ходімо подивимося, в чому річ. — Вони підійшли до знівеченого трупа мавпи.

Лікар вкляк на коліно, оглянув рану.

— Так, будова тіла схожа із земною. Ті самі судини, кісткова основа, нервові волокна, кров… Рана, поза сумнівом, нанесена досить тупим, але все ж ріжучим знаряддям. Давно я не бачив так кваліфіковано розітнутої грудної клітки. Кістки не поламані, а немов прорубані сокирою.

— Якою сокирою? — приголомшено пробурмотів Стас. — Яка сокира? Ви що, вважаєте, це зробила людина?!

— Не виключено, Стасе, не виключено. Ви ж самі розповідали, що на Анторзі були випадки браконьєрства.

— Це було давно…

— Могло трапитися і ще раз.

— А якщо хижак?

— Стасе, ви ж знаєте, на Анторзі немає крупних хижаків.

— Але навіщо? Навіщо? — нерозуміюче повторював Стас. — Який сенс?

— Слушно, з цього і треба починати, — подав голос Бурлака. — Тварина не здатна на безглузде вбивство. Хижак убиває, коли голодний. А цією мавпою ніхто, схоже, окрім мух, не поласував. Значить, убили задля задоволення. Видно, якийсь колоніст начитався, як предки ходили на ведмедя з рогатиною, і розвалив мавпу саморобною сокирою.

Стас опанував себе, дістав фотоапарат, зробив декілька знімків місця пригоди. Відтак уважно оглянув ґрунт навколо трупа.

— Не судіть по собі, Бурлако, — сказав він. — На галявині жодного людського сліду. Зате багато звіриних. Гаразд. Проведу вас додому, повернуся на вертольоті за тілом. У лабораторії визначимо, чия це робота. Ходімо.

Бурлака ображено надув щоки: мовляв, не хочете слухати, що досвідчена людина каже, самі потім жалкуватимете.

І знову вервечка із трьох чоловік потягнулася через обрідний анторгський ліс.

Наступну знахідку зробив сам Стас. Він ішов попереду і на одній із прогалин натрапив на смугасту лисицю, перерубану майже навпіл. Буквально в декількох метрах від неї під кущем лежав довгий бурий полоз із розплющеним черепом.

— Підійдіть сюди, Глене, — неголосно покликав Стас. — Давно це могло статися?

— Якщо припустити, що здатність крові зсідатися в них близька до земної, — задумливо відповів Грауфф, — вони загинули максимум годину тому.

Бурлака, що підійшов хвилину опісля, ахнув, побачивши ще два розтерзані трупи тварин.

— Та це якийсь маніяк! — прошепотів він і, сівши навпочіпки, почав швидко і якось боком рухатися по галявині. — Треба знайти сліди.