Читать «Зоряний єгер» онлайн - страница 123

— І ще сотні років, — підхопив Стас, — щоб обережно повернути до життя те, що ще можна було врятувати, і встановити нарешті з природою довгождані «розумні стосунки». Знадобилася для цього не мало не багато — вся наукова й технічна потуга Землі. А що маємо в своєму розпорядженні ми у малих колоніях? Що є у нас? Польова лабораторія, п’ять-шість фахівців і право виписувати на екологічні потреби півтонни устаткування на рік.

— Але людство обживає і досліджує сотні планет. Ви ж розумієте, що відразу всюди створити повноцінні наукові центри неможливо.

— Об’єктивно мені це ясно. Але на практиці виходить, що, поки колонія на планеті не стане достатньо розвиненою й автономною, екологія змушена плуганитися позаду економіки. Первісні люди брали від природи все, що могли, щоб вижити, пристосуватися. Ми також зараз на становищі первісних, ми також перші, і, щоб пристосуватися, нам також треба брати у природи. Проте між нами є істотна різниця: ті первісні були слабші від природи, вони відщипували від неї по крихтах, поки не осміліли; ми ж — сміливі, озброєні досвідом і знаннями тисяч поколінь і можемо зробити з анторгською природою все, що завгодно. Авжеж, я розумію, що швидше буде створена на Анторзі економічна база, то більше коштів і сил колонія зможе віддати екологічним дослідженням. Але зрозумійте, як воно мені зараз: зрубують дерево, а я не знаю, які птахи й комахи харчуються його плодами чи листям; викорчовується чагарник, а я не знаю, які тварини позбулися сховку; бульдозер зрізає шар ґрунту, а я не знаю, чиї нори завалює його ніж…

— Стасе, будьте справедливі. — Грауфф заспокійливо ляснув Стаса по коліну. — Роботи ведуться на нікчемній площі. Живу природу не виганяють, а лише просять злегка потіснитися.

— Ось вона й «тісниться». Раніше, кажуть, плямисті лосі виходили просто до будівельних майданчиків, мавпи брали корм із рук. А зараз? Навіть качки, угледівши людину, облітають її.

— Ох, і далися вам ці качки. Ну, скажіть, ось убили ми чотири качки, я дві і Віктор дві, якщо він, звісно, не мазав весь ранок…

— І не сподівайтеся, він не мазав! — з урочистим вигуком з’явився з-за кущів Бурлака.

У одній руці він тримав за ложу рушницю й розкішну анторгську качку. Другою рукою, піднятою із зусиллям на рівень рожевих щік, що розпливлися в посмішці, Бурлака стискував задні лапи схожого на видру річкового звірка. Пружне жорстке хутро ще поблискувало непросохлими крапельками води і крові, маленькі очиці тьмяно застигли за напівпрозорою плівкою повік.

— Ось як треба полювати! — радісно повторив Бурлака і затнувся, побачивши вираз обличчя еколога.

Посмішка поволі сповзла з його губ. Він перевів погляд на Грауффа, але і в того обличчя наче скам’яніло.

— Що це, Вікторе? — глухим голосом запитав лікар.

— Та дідько її знає, тварюка якась. Качок… Вона у мене качок цупила… Просто з-під носа… Ви що, хлопці?

Стас піднявся з землі, поволі обтрусив комбінезон і зробив крок у бік Бурлаки. Той мимоволі позадкував.