Читать «Ловці манекенів. Про що розмовляють закохані» онлайн - страница 8

Їй нелегко давалася розмова. Звичайно, за три роки вона звикла до Віталія й тепер ніяк не уявляла собі, що вже завтра не побачить його за партою, не викличе його до дошки, не почує голосу… Чужі діти для вчителів з часом ставали рідними.

— Алло Остапівно, покажіть нам Біронського і Апостолова, — Тополюк присунув до неї альбом. — Знайдіть їх.

Вчителька погортала альбом.

— Ось Ігор, а це — Аркадій, — показала і звела брови. — А де?..

— Ми взяли карточку Віталія, — заспокоїв її Бухов.

— І ці візьмемо, — сказав Тополюк.

Біронський — буцматий, плечистий, круглочолий, як усі важковаговики. Апостолов щуплявий, але м’язистий. І в обох короткі зачіски, обидва зодягнуті в борцівські куртки.

— А хто їхні батьки? — поцікавився слідчий.

— Батько Біронського майстер-годинникар, мати — продавець. У Апостолова — обоє інженери.

— У вас є серед старшокласників Кривий?

— Такого прізвища нема.

— А щоб кульгав?

— Теж нема.

— Алло Остапівно, а трійця не кривдила своїх однокласників? Юнаки при силі, знання прийомів боротьби… — сказав Тополюк.

— Прийоми показували, якось навіть демонстрували на вечорі, — Морохова мить завагалася і продовжила: — Правда, на один шкільний вогник з’явилися не наші учні, почали бешкетувати. їх вивели Віталій, Ігор і Аркадій, але бійки не зчинили.

І не могли зчинити, подумав Євген, оскільки тим, напевне, була відома трійця, а з дзюдоїстами краще не заводитись.

— Сьогодні були Шейченко, Біронський і Апостолов у школі? — чомусь тихо запитав Бухов.

— На всіх уроках. Я викликала Віталія, поставила п’ятірку.

— Коли закінчилось у них навчання?

— О другій годині.

А в 14.30 він уже розбився.

— У Віталія був портфель?

— Чорний «дипломат».

«Де ж його підручники, зошити? На місці події «дипломата» не виявили. Може, підібрав хтось із мешканців будинку? Навряд, — міркував Євген, — вони б віддали, коли приїхала швидка медична допомога і міліція».

Вони перейшли до класу.

— За якою партою сидів Віталій? — запитав Євген.

— Он за тією, біля третього вікна, — кивнула Морохова, дістаючи з рукава хустинку, відвернулася.

Євген підійшов до парти, і йому впав у вічі невеликий знак, ретельно виведене на салатовій фарбі R — зеленим фломастером, навскоси пронизане червоною ламаною блискавкою. Достоту як на стіні у під’їзді Римми Полякової.

— А де сидять Біронський і Апостолов?

— Позаду.

Тополюк глянув — на парті два точнісінько таких знаки.

— Денисе Єгоровичу, — покликав слідчого.

Бухов рушив до нього. Євген мовчки очима показав йому на знаки. Денис здивовано звів брови.

— Алло Остапівно, подивіться сюди, — запросив учительку Бухов і, коли вона спинилася поруч, показав на літеру, питаючи: — Чия це робота? Що це означає? Коли з’явилося?

— Оце? — Морохова закліпала повіками. — Не знаю. І хто намалював… — розгублено відповіла. — Я не звертала уваги.

— Мабуть, не першокласники, — докірливо зауважив Тополюк.