Читать «Ловці манекенів. Про що розмовляють закохані» онлайн - страница 10

Оце не пощастило!

— А куди поїхала? Далеко?

— У Крим, автобусом за дводенною турпутівкою. Я торік теж подорожувала. Чудово… — задоволено похитала кучерявою головою.

— І залишила сина самого? — здивувався Тополюк.

— Віталик самостійний хлопчик. Це він наполіг, щоб мати поїхала трохи відпочити, не сиділа затворницею, — охоче пояснила. — Ось і вибралася після обіду. Тільки Віталик не провів її. Чомусь затримався в школі. А так він уважний до мами.

І вже ніколи нікуди не проведе, подумав Євген. Ох, не відала мати, що сталося. Сьогодні п’ятниця, 16 травня… Ще дві доби не знатиме горя: гарні краєвиди, пам’ятки архітектури… Через її відсутність розслідування загальмується. Вони потрапили у скрутне становище: мали ключі від квартири, а відімкнути зась — не дозволить прокурор. Не той випадок. Євген невесело перезирнувся з Денисом.

— Я слідчий прокуратури Бухов, а це капітан Тополюк з карного розшуку. Ось моє посвідчення, — і Денис подав дівчині червону книжечку.

Сусідка здивовано втупилась у посвідчення, заворушила повними губами.

— Я ще не мала справи… — розгублено пробелькотала.

— Нам би з вами побалакати, — продовжив слідчий.

— Але ж я зібралася в кіно.

— Встигнете. Ми недовго.

Дівчина поступилася, пропускаючи їх до передпокою. Євгенові впав у вічі червоний телефон на підставці. Квартира виявилася однокімнатною.

— Будь ласка, ваше прізвище та ім’я? — звернувся до дівчини слідчий. — Якось незручно розмовляти, коли не знаєш…

— Лашко Людмила Гнатівна, операційна медсестра, — назвалася і поправила зачіску, граційно звівши руки.

— Дуже приємно, — схилив голову Євген. Йому справді було приємно дивитися на симпатичну дівчину.

— Нас цікавить ваша сусідка — Віра Михайлівна Шейченко і її син Віталій, — мовив Денис. — Ну-ну, не жахайтеся, нічого протизаконного вони не зробили, — заспокоїв Лашко, у якої покруглішали очі.

— Просто нам треба дещо з’ясувати, — додав Тополюк.

— У мене? — знизала плечима Людмила Гнатівна. — Я тут живу лише третій рік.

— Строк чималий, — заохочувально усміхнувся Бухов.

— Гм, людина вона добра, щира, працює телефоністкою на міжміській станції, підробляє — прибирає в під’їздах, бо вдова, а син дорослий, і хочеться одягти його славно, та й сама нестара, — розповідала Лашко, зчепивши руки у пелені.

— Чоловік її помер?

— Згорів сім років тому.

— Згорів? Де?

— Дядько Семен працював електриком на механічному заводі. Ремонтував якусь піч, а хтось увімкнув струм, і… — Лашко печально скривила губи.

Сумна історія. І вони прийшли не з радісною звісткою.

— І вдруге не виходила заміж, чи, може?.. — Тополюк навмисне не закінчив — чомусь не повернувся язик вимовити «бракувало сватачів».

— Траплялися чоловіки, і солідні, але Віталик, він…

— А як Віталик стави… — Денис хотів сказати у минулому часі, але вмить поправився. — Ставиться до матері?

— О, Віталик, порівняно з деякими теперішніми дітьми, ще й хлопцями, слухняний син, — захоплено сказала дівчина. — І в магазин бігає, і виносить хатнє сміття, і вчиться добре, спортсмен, не курить, не водиться з поганою компанією. Сама втіха для Віри Михайлівни. Часто від мене дзвонить їй на роботу.