Читать «Ловці манекенів. Про що розмовляють закохані» онлайн - страница 6
Віктор Тимчук
— Ні, Майє Борисівно, — вимушено посміхнувся Бухов. — Ви знаєте прізвиська ваших старшокласників?
— Прізвиська?! — здивувалася директорка. — Вони є не лише в учнів, а й навіть у нас, педагогів, майже у кожного. І нічого не поробиш, чіпкий пережиток минулого.
— А все ж ви назвіть нам прізвиська старшокласників, — попросив Тополюк.
— Хм… — директорка явно подумала, що вони займаються дурницями, тому неохоче почала називати, загинаючи пальці: — Слон, Борсук, Пень, Апостол, Сірий, Шайба, Кіт, Бірон, Тюлька, Шейх, Мазун… — У неї не вистачило пальців на руках. — Всі вони здебільшого вигадані від їхніх прізвищ.
Коли Євген почув «Шейх», ледве не скочив на ноги. А Бухов тільки повів бровою і скоса зиркнув на Тополюка. Отже, Шейх — старшокласник! Вони натрапили на його слід. Перший крок у розслідуванні зроблено: невідомий став відомим. Спасибі Ользі Кирилівні — сусідці Римми Полякової.
— Виразні прізвиська, — не приховав свого задоволення Денис. — Навіть Шейх…
— А насправді — Шейченко Віталій з 10 «в» класу, спортивна слава нашої школи, — з гордістю сказала директорка.
— Яким же видом спорту він займається? — запитав Тополюк.
— Боротьбою дзюдо. І гарно вчиться, бере участь у художній самодіяльності, добре працював у колгоспі на цукрових буряках, в садку, нагороджений грамотами, вихований юнак, — повідомила Майя Борисівна, пишаючись учнем.
— Хто його батьки?
— Наскільки пам’ятаю, у нього тільки мати.
— А де батько?
— Помер чи покинув…
Євген все побоювався, щоб слідчий не показав директорці фотокартку з небіжчика. Краще б їй того не бачити. Але їм треба було впевнитись, що загиблий — Шейченко Віталій.
— Глянути б на нього, — сказав Денис.
Майя Борисівна підозріло глипнула на них.
— Невже він щось скоїв? — в її голосі зазвучали недовірливі нотки.
— Наче нічого, — відповів Бухов. — У вас нема його фото?
Директорка якусь мить сиділа нерухомо, мовби поринула у роздуми. Вони не квапили її з відповіддю.
— Є, у мене є альбом, — схопилася, простягла руку до книжкової шафи, відчинила дверцята, взяла великий червоний альбом. — Тут шкільна спартакіада…
Тополюк і Бухов звелись і підійшли до неї, нахилилися над альбомом. На фотокартці міцної будови хлопець у майці, не чубатий, з кубком у руках. Він. Отже, за годину встановили прізвище загиблого. Залишилося дізнатися: звідки у нього золота монета, від чого чорна смуга на сорочці і, головне, чи справді стався нещасний випадок.
— Дозвольте взяти це фото? — директорка кивнула, і слідчий обережно вийняв його. — А де він живе?
— Недалеко звідси — за школою, біля дубового гаю, — пригнічено мовила Майя Борисівна. — Точної адреси у мене нема. Вона у класного керівника. Що ж він скоїв?
— Розбився.
— Як?! На чому?!
— Упав і…
— Дуже покалічився?
— На смерть.
— Боже… — зблідла директорка. — На смерть… На… на машині? велосипеді чи?..
— Випав з вікна, — Бухов не дивився на неї. — Нам би зустрітися з його класним керівником.
— Хвилиночку… — Майя Борисівна тремтячою рукою налила з графина води у склянку, поволі надпила, передихнула, заплющивши очі. — Яка втрата… окраса школи… Це ж треба… допомогти його матері, організувати похорон…