Читать «Ловці манекенів. Про що розмовляють закохані» онлайн - страница 9

— Але ж і не Шейченко і його друзі. Я впевнена: вони не псують шкільне майно, — гаряче заперечила.

— Майно… Знак вам нічого не нагадує? — запитав Бухов.

— Ніби на щось схожий… Та блискавка… — нерішуче мовила Морохова і раптом густо почервоніла. — Авжеж, елемент емблеми… Неподобство. Це ж як дізнається Майя Борисівна…

Невже знаки малювала трійця? Ні, вони серйозні учні. До речі, який смисл криється в тому R? Євгена неприємно вражала ламана блискавка. Чиєсь легковажне копіювання горезвісного символу. І всім байдуже, мов не бачать… Вони вийшли з класу. Бухов записав домашні адреси Шейченка, Апостолова і Біронського, імена їхніх батьків.

Жили друзі — Віталій, Ігор і Аркадій — у будинках №№ 22, 24 і 26 по проспекту Миру.

4

Не змовляючись, Бухов і Тополюк спинилися на ганку школи. Обом кортіло швидше позбутися розмов, не бачити розпачливих поглядів учителів. Обоє почувалися ніби винними у смерті Шейченка. А ще попереду зустріч з його матір’ю. Як їй скажуть про нещастя? Це ж вона залишилася сама… Ніколи не вгадати ні власної, ні чужої долі.

Бухов зітхнув. Євген подивився на годинник— 18.45. Минуло дві години розслідування. За цей час уже встановили прізвище небіжчика, його найближчих друзів і з’ясували, хто їхні батьки. Дізналися, що Віталій зі своїми товаришами зразкові учні, активісти шкільного життя, займалися боротьбою дзюдо. У день пригоди вони знаходились у школі й разом залишили її. Куди ж тоді подівся чорний «дипломат» Віталія?

— Стою, Євгене, і думаю: чи сьогодні навідатись до Шейченко, чи відкласти на після похорону? — замислено, розмірковуючи, проказав слідчий.

Євген розумів його стан: принести матері звістку про горе і серед розпачу й відчаю розпитувати про сина, коли людина нічого не тямить, убита бідою…

— Все на твій розсуд, Денисе, — озвався Тополюк. — Наш заповіт — йти по гарячих слідах. Згаяний час — відстрочка злочинцю.

— Ну, про злочин казати рано. До Шейченко Віри Михайлівни, — рішуче сказав Бухов, сходячи з ганку.

Вулицею вони проїхали метрів триста й опинилися поблизу будинку № 22, де жив Шейченко.

У коридорі, на голубій стіні над першою сходинкою, Євген помітив знак — літеру R, пронизану навскоси ламаною блискавкою, — написаний білою крейдою. Завбільшки з сірникову коробку, він не дуже впадав у вічі.

— І тут він, — відзначив Денис. — Прямо тобі візитна картка.

— А може, справді чиясь візитка, га? — висловив Євген припущення.

Ось і п’ятий поверх, на дверях емальований еліпс з цифрами 4 і 5. Тополюк подзвонив… Не пощастило, як з Риммою Поляковою.

Їм відчинила двері сусідньої квартири зовсім молода жінка — років двадцять — двадцять два, невисока, рудоволоса (фарбується, — зазначив Євген), кругловида, у чорній вузькій спідниці і малиновій кофтині з глибоким трикутним викотом на грудях, де покоївся кулон у вигляді серця. Вона тримала в руці губну помаду. Либонь, кудись збиралася.

— Здрастуйте, — привітався Бухов. — Ми до Шейченко, а її нема вдома.

— Віра Михайлівна приїде аж у неділю по обіді, — дівчина оглянула їх зацікавленими зеленими очима.