Читать «Ловці манекенів. Про що розмовляють закохані» онлайн - страница 105
Віктор Тимчук
Люся мовила це з якоюсь тугою в голосі. Віталій Гайдук признався мені: на минулому тижні проводив її з танців, а вона: «Вітю, мене ще ніхто не цілував у губи. Поцілуй».
Бідна дівчина.
Михась Бриль дметься на Гарбузика. Його «протягли» в світловій газеті. Гарбузик написав на нього епіграму, використавши білоруську народу пісню «Сам не знаю, не вєдаю».
— Ну, Михасю, Гарбузик тобі дав! За всі збиткування відплатив, — сміються хлопці.
— Це твій найкращий твір, — похвалив Гайдук Пироженка.
Гарбузик задоволений. І похвалою комсорга курсу, і творчою вдачею. Пишається, цвіте… Наче ще більше округлів.
Хмари — лебеді, над ними — золотий глек сонця, а з нього ллється осіннє тепло…
День гарний, тихий, світлий.
Та почався він з того, що мене викликав Юлій Але Не Цезар і посварив за пропуск лекцій.
А після другої пари читаю на дошці об’яв коло деканату: «Оголосити подяку за випуск світлової газети таким товаришам…» У списку і моє прізвище.
Підпис під наказом — Юлій Пустовар.
Путі господні несповідимі. Начальства — теж.
Вийшов у скверик.
Що в нас за стосунки з Олею? Обоє ми наче чогось вичікуємо, наче пливемо одним ставом, в одному напрямку, але на різних човнах. І вже стомлюємось гребти веслами. Пересісти б в один і плисти пліч-о-пліч, але не вистачає духу ні в неї, ні в мене. Освідчитися? Здається, не час. Сказати, що Оля цурається мене, теж не можна. А я ніяк не зважусь на рішучий крок. Я просто боягуз. Мені було б боляче почути:
— Ти хороший, славний хлопець, але…
Як важко бути сліпим. А я… чи не сліпий я?
Чомусь у пам’ять врізується нісенітниця. Валентин Куцибаба, дізнавшись, що Оля, коли хворіла, виписалася раніше, ніж я за нею приїхав до лікарні,— а вона теж, певно, йому подобається, — зловтішно, заїкаючись, прокаркав:
— В… в… вона т… тебе н… н… ніколи не чекала: н… н… ні там, н… ні т… тут.
Тяжко.
До того ж загубив сьогодні значок — Олин подарунок.
Здається, знаю, де він. Уранці мене обнімав Мусік. У нього така манера: підійде, притулиться, поляпає по плечу і тої ж миті спритно й уміло відчепить з грудей потрібний йому значок. Школярські витівки, школярську й свідомість має, уподобання. Мусік — заповзятий колекціонер. У нього цілий чемодан різних цяцьок. А він все збирає їх.
Невже хто вкраде в мене й Олю?
Любов… І сміх і гріх з нею нам, студентам.
На Вариних іменинах була її землячка Наталка Кравченко, співачка філармонії. Боже, як вона співала! її голос і зараз звучить у вухах.
У цю дівчину закохався Микола Слободян.
Він ходив з Наталкою в філармонію на концерт.
А треба віддати Миколі належне: хлопець він тямковитий, розумний, проте дуже неуважний. Наш професор. І вигляд має професорський: в окулярах, розхристаний, штани пожмакані… На першому та другому курсах ми жили в приміському містечку. їздили електричкою. Якось він сів у електричку, що йшла не до Славгорода, а зовсім у протилежний бік. А то замріявся і зодяг черевики — лівий на праву ногу, правий — на ліву. Ну чим не професор?
