Читать «Ловці манекенів. Про що розмовляють закохані» онлайн - страница 104

— Я не комижусь, я горджуся! — виклично заявив він, наче перед ним була аудиторія новобранців дитячого садка.

— Ні, ти не гордишся, ти просто виламуєшся, наче кукурудзяний бублик, вихваляєшся, — припирав його до стіни Аспірант, — а справжній робітник ніколи так гучно не доводитиме на кожному перехресті, що він, мовляв, гегемон, провідна сила, а решта людей суспільних шарів і верств — то другий чи третій сорт…

— Гірники як моряки: у них власна гордість, — Гальопа сказав це вже дещо примирливіше, наче хотів виправдати свій пафос, притаманний швидше поганим передовицям районних газет, ніж приватній бесіді.

Але Аспірант не пішов на компроміс. Він раптом спитав:

— А ти хоч раз у рудник спускався?

— Я два роки…

— Що два роки? — перебив Аспірант. — Переховувався серед гірників, щоб потім показати їм дулю і вступити до вузу?

— Та я!..

Гальопі перехопило подих. Він, звісно, хотів щось заперечити. Але, мабуть, Аспірант вцілив прямо в яблучко, в найболючіше Гальопине місце. І хто! Тип, який не поїхав за призначенням, півроку оббивав пороги редакції і тільки завдяки славгородській прописці не опинився за бортом журналістики.

— Та я… — повторив Гальопа.

— Та ти просто дезертир, — не дав йому знову отямитись Аспірант. — Ти втік з рудника, шукаючи легшого хліба в житті. Так само, як я не захотів їхати в район.

Нема гострішої зброї, як відверте, нічим не замасковане слово правди. Від нього нема рятунку, нема броні, засобів захисту. А слова Аспіранта скидалися на жорстоку оголену правду.

І це доконало Гальопу.

— Я тобі пику наб’ю! — закричав він несамовито і кинувся за двері. — Я цю справу так не залишу! — чулися його погрози в коридорі.

— Навіщо ви, хлопці?.. — плаксиво озвавсь Марко Лопух. Він любить, аби все було тихо-мирно, щоб і вівці не голодали, і сіно лишалося нечіпаним.

— Іди, Марку, краще пиши свій роман, — порадив Мусік.

Марко Лопух справді пише роман «Нижній поверх». Коли його спитали, чому він дав таку назву своєму творові, пояснив усе той же шалапутний Мусік.

— Бо на вищі поверхи Маркові підніматися важко: у нього мозоль.

Якось біля гуртожитку я зіткнувся з Лялею Сімороз, Беллою Багрич, Люсею Терепою. Ляля — завжди екстравагантно шикарна, Белла — дещо старомодна, Люся — до неохайності недбала. Я маю на увазі їхнє вміння одягатися. Такими побачив їх і цього разу. Ляля — в розкльошованих брюках, одної холоші яких вистачило б Люсі на сукню, Белла — в плюшевому капелюшку (чи не бабусиному?), Люся — в коричневому, Майже чоловічому светрі під шию поверх синього плаття і кашеміровій яскравій хустині.

Погомоніли. Завернули, не змовляючись, на Княжу гору.

Я почав намугикувати пісню. Люся пильно глянула в очі, спитала:

— Юрію, що в тебе там є?

— Де?

— Всередині.

— У давнину сказали б: душа. Та я знаю — душі нема. Серце ж є. Точно. Любляче серце… А чого ти запитуєш?

— Ти завжди ходиш з гарними дівчатами. Сам наче й не маєш кучерявого чуба — худий, вибач, носатий, а он і зараз Ляля, найвродливіша дівчина на курсі, до тебе горнеться…