Читать «Ловці манекенів. Про що розмовляють закохані» онлайн - страница 106

Пішли вони в філармонію. Наталка повела його за лаштунки — познайомити з артистами, героями вечора. Іде Микола, аж чує — черевик якось неприродно ляпнув. Глянув — відлетіла підошва і задерлася до самого каблука. До того ж — нога була в драній шкарпетці, й світилися пальці.

Добряк Микола розповів про цю пригоду хлопцям. Тепер йому не дають проходу. Почне, приміром, він сперечатись про закони розвитку людського суспільства, а йому хто-небудь:

— Колю, ти ліпше розкажи, як у філармонію ходив.

Халамидники!..

Нудненький читає список рекомендованої літератури до майбутнього семінару з історії преси.

Поруч мене сидить Вілен Кобзар. Не записує.

— Чом не записуєш? — питаю.

— А знаєш, скільки студентові треба прочитати в день, щоб хоч мінімально охопити навчальну програму?

— Пудів? — жартую.

Річ у тому, що на критичному горизонті нещодавно вибухнула бомба. У пресі з’явилась рецензія на монографію Нудненького.

Рецензент написав: «З однаковим успіхом для справи тов. Нудненький міг би «відкрити», що Волга впадає в Каспійське море, або що вдень горобці цвірінькають, а на ніч ховаються в стріху». Та на цьому не зупинився, а ще подав ряд витягів з монографії:

«Він одержав і передав для розпорядження близько двох пудів нелегальної літератури»;

«…З Києва відправлено такі транспорти літератури: в Катеринополь — пуд 10 фунтів, у Харків — пуд 3 фунти, в Полтаву — 17 фунтів…»

Вибух тим сильніший, що зірвав бомбу Грицько Розбишака — це він написав рецензію.

Тепер ми жартома теж міряємо рекомендовану літературу… пудами.

КОНСПЕКТ ШОСТИЙ

Чергові комсомольські збори були з дещо незвичним порядком денним: «Ти і честь факультету».

Почалися вони в’яло, із загальників Сашка Гальопи про те, що нам випала честь жити в прекрасний час — його поет назвав ще неповторним, і що за щастя жити такий час боролися наші діди та батьки…

Далі він розповів про те піклування, яке проявляє до студентів держава, викладачі і… зокрема заступник декана Овсій Овсійович Нудненький.

— Але в нас є окремі товариші, котрим, вибачте на слові, плювати на те, що на кожного з нас держава витрачає п’ять тисяч — ви тільки подумайте: п’ять тисяч! — карбованців, аби дати вищу освіту. Вони ганьблять честь факультету…

— Конкретніше можна? — почулось з рядів.

— Можна й конкретніше. Я мав на прикметі Грицька Гончаренка…

— Себто Розбишаку?..

— А що він зробив? — зашуміли в аудиторії.

— Та відомо ж що: покритикував у рецензії Овсія Овсійовича! — кинув скептично Охмарбай.

І тут схопився з місця Нудненький, бо почув цю фразу, хоча Микола промовив її півголосом.

— Ні, товаришу Охмарбай, не в мені справа, не в мені!.. Справа стоїть глибше. Це, безумовно, не простий випадок. Це — антифакультетська, я сказав би, антигромадська акція!..

Досі в аудиторії панувала анархія. Аргат балакав з Цапом-Цапенком, Белла Багрич, забарикадувавшись книжками, читала Мопассана, клеїв дурника Мусік, Михась Бриль і Вілен Кобзар грали в кишенькові шахи. Кожен розважався, чим міг. Та ось слова про «антигромадську акцію» долетіли до студентства, торкнулись його свідомості. І зробилося враз тихіше. Очевидно, збори передбачались не звичайні.