Читать «Ловці манекенів. Про що розмовляють закохані» онлайн - страница 103

— Не бійтеся, хлопці, екзаменів, а тим більше — заліків. Ніколи не бійтеся. Чия відвага, того й перемога. Відповідайте впевнено, по-професорськи, розвивайте думку з геометричною прогресією. Не жалійте води! Викладач почне сумніватися. «Або я не знаю, — подумає, — або студент усе знає».

Пам’ятаю, складав я літературу одному професорові. Хороша була людина, та вже померла. Попалася мені «Анна Кареніна». А я не читав. Якось ніколилось. Зайнятий був громадською роботою. «А ви читали «Анну Кареніну?» — спитав професор. «Ні». — «Юначе, — зрадів професор, — як я вам заздрю!» — «Мені?» — «Так. Ви не читали ще жодного разу, а я — вже шістнадцять разів. Я вам заздрю, що ви ще тільки будете впиватися насолодою вперше». І поставив залік.

Зайшов голова студкому, тобто Сашко Гальопа.

— Якщо сам збився з пантелику, не збивай інших, — присікався він до Аспіранта.

Дивні є люди. Живе собі чоловік як чоловік, поводиться залежно від наділеного батьками характеру, розуміє відповідно до кебети, якою начинена голова. І ніхто не дивується його словам, вчинкам, усі знають: саме так має чинити той чоловік, саме те казати, такий він є. Та ось висунуть небораку на посаду — хоч крихітну, а вже посаду — і метаморфоза. Він вважає, що поводитися далі, як досі, негоже, говорити, як говорив, не личить. Більше того, йому здається, що саме він найрозумніший серед тих, хто йому підкоряється «по штату», що саме він непохибний у кожній дії і саме він мусить диктувати всім свою волю. Загадай дурневі богу молитися — лоб проб’є.

Отаке і з нашим Гальопою.

Наче й по суті говорив Сашко, та його слова звучали якось фальшиво, неприродно.

— Омельку, ти чого такий дурний? — Аспірант свого часу не губився на екзаменах, то ж чи міг спасувати перед Гальопою?

— Я… я… Та я напишу в радіокомітет! — не знайшов Що сказати Гальопа.

— Мужик ти! — під сміх оточуючих припечатав йому тавро Аспірант.

У студентських вустах цей вислів вживається зовсім не в тому значенні, в якому його колись вживали пани, поміщики, всяка знать, зневажаючи людей праці. Та Гальопа образився.

— Я працював на руднику, я був гірником! — ощетинився, наче кіт, якому щойно цигаркою присмалили вуса.

— Ну, то й що? — байдуже здвигнув плечима Аспірант.

— Як що?

— А так! І Лопух он бетон місив на кременчуцьких будовах, Охмарбай носив вантажі в порту. Чи не так, Миколо?..

— Носив, — підтвердив Охмарбай.

— …Гончаренко починав біографію з екскаваторника, ну, а Лушпенко — той і кочегарив, і шоферував, і слюсарював…

— «Был актером, был танцором». Та ще й оженився, — подав голос Мусік.

— Але ж вони, — розвивав думку Аспірант, — не вимагають нагород, пільг, зрештою не комизяться?

— Порожній колос вгору гнеться, а повний…

Мусік не зраджував собі.

Тим часом Гальопа все ж не мав зараз претензій до Мусіка. Він почав закипати і на своїх хлопців уже не зважав — бачив перед собою головного противника і мусив розквитатися з ним, як належало в його становищі. Він прагнув підкласти міцну основу під кожну фразу, він не мав права розкидатися словами, як Мусій Шап-ковал. Бо що дозволено Юпітерові, те не дозволяється бикові.