Читать «Нащадки «Білого Хреста»» онлайн - страница 7

— Як ви?.. Ви… Я заміжня, — тихо, гнівно мовила. — Ми з його Тетяною подруги.

— Пробачте, Уляно Тимофіївно, я зовсім інше мав на увазі, — вибачливо заперечив. — Мене цікавило, о котрій годині ви бачились з ним востаннє.

— Десь о десятій. — І пташниця зніяковіло замовкла, ніби завагалася з повідомленням чогось їй неприємного. Одначе наважилась і сказала: — Я заглянула до Валентина. Він жив з циганами, і я боялася за гроші… Забрала у нього виручку.

Так, тепер мені випадала розмова із жильцями 23 кімнати. Може, від них дізнаюсь, як Молостов опинився у сараї? Я звівся, і Колосюк теж схопилась.

— А куди качки?.. — розгублено запитала. — І машина? Вони ж колгоспні.

— Качки продасте. Наш товариш завезе їх на ринок. І подзвонимо в колгосп, пришлють шофера, — пообіцяв їй. — Ви трохи почекайте.

— О-хо-хо… — Лице у пташниці жалісливо скривилось, і з очей несамохіть потекли сльози. — Це ж взнає Тетяна…

Я піднявся на другий поверх. Відразу при стіні, за двотумбовим столом з телефоном, сиділа чергова — жінка років сорока в бежевому халаті, голова кокетливо пов'язана барвистою косинкою, з-під якої вибивалося пасмо чорного волосся. Глянувши на неї пильніше, я відзначив, що колись вона була достоту гарною і, мабуть, гордовитою, судячи з постави й примружених карих очей. Її довгі пальці спритно орудували шпицями — вони мигтіли, наче у велосипедному колесі, і волошкова вовняна шапочка ніби в'язалася сама по собі.

— Ви до кого? — кинула на мене швидкий погляд.

— Я з міліції. Хто живе в двадцять третій кімнаті?

Її пальці на мить завмерли й знову продовжили свою роботу.

— Двоє грузинів. — У неї приємний грудний голос. — Продають мандарини.

— Є котрийсь із них?

— Є, Арчіл Белішвілі. Третя кімната праворуч, — підказала мені.

Через кілька кроків я спинився перед дверима кімнати. Постукав.

— Заходь, — глухо пролунало у відповідь.

За столом, заставленим наїдками, сидів молодий, широкоплечий чоловік, чорнявий, мов грак, у розхристаній сорочці з підкоченими рукавами. Його груди й руки вкривала густа чорна порость. Він широко, доброзичливо посміхнувся й гостинно повів рукою, запрошуючи до столу.

— Сідай, кацо, гостем будеш, — і налив у склянку з глиняної посудини з довгою шийкою якогось червоного напою. — Найкраще п'ється сапераві із сури. Бери, генацвале. Щоб ми ніколи не знали біди.

— Пробачте, але я на роботі, — чемно відмовився, опускаючись на стілець. — Служба.

— Не те говориш, кацо, ображаєш мене, — спохмурнів грузин і непривітно блимнув на мене чорними опуклими очима. — Стакан сапераві — і голова ясна, наче у математика, а на душі — рай. Покуштуєш нашого хачапурі, шоті, мчаді, шашхі, які передала мені маміда. Давай, генацвале.

Від столу Гостро й апетитно пахло, а я не снідав. Проте втримався від спокуси.

— Я з карного розшуку, капітан Загайгора, — назвався, остаточно поклавши край запросинам.

— Вах, батоно начальник, — сплеснув у долоні Белішвілі й гаряче заговорив — Ми продаємо своє і маємо довідки з колгоспу. Все зако…