Читать «Нащадки «Білого Хреста»» онлайн

Постукали — і я враз схопився з ліжка. Зиркнув на годинник — 6.45. Відчинив двері. У коридорі стояв заспаний сержант Микола Бунчук, водій «уазика».

— Товаришу капітан… там чекають…

Я метнувся до одягу, почав швидко вбиратись. Микола прихилився до одвірка — віддихувався, подолавши дев'яносто сходинок.

— Що сталося? Де? — запитав, уже взуваючись.

— На колгоспному ринку… обкрадено магазин.

— Хто в машині?

— Майор Скорич, слідчий Топчій і Кузьменко з Букетом.

Ми збігли до під'їзду. «Уазик» вуркотів, наче розніжений кіт. Мої колеги сонні, а в Топчія червоний тонкий рубець на щоці від подушки. Вівчарка Букет збуджено стригла вухами й метляла хвостом, виказуючи задоволення, що опинилася в оточенні давніх знайомих.

— Гм, за дві хвилини зібрався, — сказав Топчій. — Не втратив форму.

— Ти теж не втратиш, — буркнув я непривітно, втискаючись до кабіни.

Наш слідчий Топчій, невисокий, худорлявий хлопець з млявими рухами, лише півроку тому закінчив спеціальну школу МВС і часто згадував своє курсантське життя. Проте роботу знав непогано, і працювалося з ним легко. «Уазик» рушив з подвір'я гуртожитку. Ми ще не позбулися дрімоти: очі в Кузьменка і Топчія розімлілі, затуманені недавнім сном, і обличчя розм'яклі, мов сирі хлібини. Я, напевне, теж мав схожий вигляд. Тільки Скорич, начальник відділення карного розшуку, бадьоро покректував. Від нього ледь чутно пахло бузком. Дмитро Юхимович завжди вставав рано. Він повернувся до нас і лукаво примружився, оглядаючи наші пісні фізіономії.

— Що, хлоп'ята, додивляєтеся сни? — насмішкувато і водночас співчутливо запитав, погладжуючи свою голову, стрижену «під Котовського».

— Еге, товаришу майор, куняємо, — відповів Кузьменко і смачно позіхнув.

— Магазин під сигналізацією? — запитав я, роблячи першу спробу розбурхати себе.

— Вона не пошкоджена, — повідомив Скорич.

Я відразу позбувся дрімоти. Адже вчинити крадіжку неможливо, коли сигналізація не зіпсована і не було попередньої домовленості з продавцями. В такому випадку вони на себе кидали тінь підозри. Одначе торговельники люди недурні. Отже, на мою думку, не обійшлося без «кваліфікованих» злодіїв. На нас чекало не рядове розслідування.

Ось і базар, його парадний вхід: арка з написом «Колгоспний ринок», навстіж відчинені ворота. В них вирував натовп. Ми повернули праворуч — на вулицю Казарського, де в'їзд на ринок. Попід мурованим парканом — ряд легковиків. А років двадцять тому на ярмарок переважно діставалися возами…

Поминули жінку-контролера і опинилися на території. До кабіни долинув багатоголосий хул. Базарна площа лежала за магазинами господарських товарів, і між ними, наче в кінці вузького коридора, виднілося строкате юрмище. Зупинилися біля будівлі з вивіскою на фронтоні — «Промтовари». Тут уже стояв «уазик» оперативної групи. Навколо купчились цікаві. Ми пішли за Скоричем.

У торговельному залі наші працівники й дві жінки з переляканими обличчями. Одна з них, старша за віком, із сивою високою зачіскою, в зозулястому трикотажному костюмі, схвильовано розповідала, притискаючи до грудей червону сумочку: