Читать «Нащадки «Білого Хреста»» онлайн - страница 6

3.

На подвір'ї Будинку колгоспника досі стояв ЗІЛ з качками у клітках. Здалеку побачив карету «швидкої допомоги», машину. оперативної групи і гурт людей. навколо входу на обійстя перёд сараєм. Я вчасно з'явився: саме винесли ноші з пораненим. Його ліве плече забинтоване, очі заплющені, обличчя крейдяне. Поруч ішла медсестра і тримала пляшку з кров'ю. В тяжкому, видно, він стані, коли застосували термінове переливання. Хоч би не помер. Він для нас найважливіший… Свідок чи учасник?..

— Ой Валю! — зненацька залементувала якась жінка. — Господи! Хто ж тебе?!..

Її зойк, від якого закрякали качки, наче штурхнув мене в спину, і я вкляк на півдорозі до сарая. Над ношами схилилася молода, кругловида жінка у білій хустці, простягала у відчаї руки до пораненого, а її відтручувала медсестра, умовляла не заважати, не зачепити ненароком трубки. Я вернувся, взяв жінку за лікоть — вона не зважала на мене: повними сліз очима дивилася на хлопця. Його вклали у карету.

— Боже, а вдома ж у нього дітки… Тетяна… батьки… — розпачливо голосила-приказувала.

— Послухайте, шановна, — міцно стис її лікоть, і жінка глянула на мене невидющими очима. — Я з міліції. З міліції, — повторив, щоб дійшло до неї.

— Ох, чоловіче, яке нещастя, яке нещастя… — бідкалась. — А в нього ж двоє діток, одне одного менше… То ви з міліції? — витерла кінчиком хустки сльози і з надією втупилась у мене.

— З карного розшуку, капітан Загайгора. Де ж нам поговорити?

— Я в цьому готелі, тридцять перша кімната.

— Ходімо до вас.

Мені не терпілося почати розмову, але стримався; хай жінка трохи оговтається. До Будинку колгоспника зайшли з подвір'я і розташувались у невеликому фойє на першому поверсі за журнальним столиком. Неподалік за дерев'яним бар'єром адміністраторша. Я лише бачив, опустившись у старе крісло, її голову з копицею пістрявого волосся, насурмлені брови й меткі очі, які з цікавістю позирали на нас з-за перегородки. Моя супутниця сиділа напружено, скраєчку крісла, із міцно стуленими губами.

— Хто ви і звідки? — лагідно запитав її.

— Я пташниця з колгоспу «Комуніст» села Малинівки, Немиївського району, Колосюк Уляна Тимофіївка. — Вона мило картавила і соромилась перед незнайомою людиною.

— А хлопець? Ви його знаєте?

— Авжеж, вчилися разом. Він шофер нашого колгоспу, секретар комсомольської організації, Молостов Валентин Карпович. Вчора приїхали на базар з качками. Не всі продали і заночували…

Я полегшено зітхнув. Нарешті прояснилося з пораненим. Але як він опинився в сараї? Чому напівроздягнутий? Пташниця замовкла, помітивши мою задуму, й потупилась.

— Розказуйте, Уляно Тимофіївно, — попросив її.

— Про що? — звела на мене затуманені очі. — Поставили машину у дворі, майнули в універмаг, потім повечеряли в їдальні — і сюди на ночівлю.

— А як Валентин потрапив до сарая?

Колосюк знизала плечима.

— У якій кімнаті він жив?

— Двадцять третій.

— Увечері ви не заходили до нього чи він до вас?

Жінка сполошено подивилася на мене, а потім у неї ображено затремтіли губи. Ах чорт! Вона ж сприйняла моє запитання за натяк на залицяння Молостова.