Читать «Свідків злочину не було» онлайн - страница 64
Віктор Тимчук
Кисюра кусав губи, насуплений, лихий. Скорич мовчки дивився на нього.
— Ну-ну, сміливіше, Василю Гавриловичу, — раптом підохотив його. — Може, суд і врахує.
— Нехай… — хрипло видушив. — Приперли мене… розкажу…
Він розповів про Зеленяка, про невдалу спробу на Гарматній, як вистежив Махарадзе, що продав на базарі більше центнера помаранчів і повертався вночі від однієї молодиці, зі скрипом переповів сутичку з Луциком. Я помітив, що Скорича задовольнила його розповідь, а мене — ні. Кепочка і лист Шулешко вимагали деякого уточнення.
— Ви знаєте, чия це кепочка? — запитав у Кисюри.
— Напевне, сестри. Я взяв її у неї сьомого.
— Ви бачилися з Табурчаком?
— З її бахурем? Бачився.
Я зачитав лист Шулешко:
«Здрастуй, дорогий братику Василю!
Не отримала відповіді на свого листа і знову пишу тобі. Чого ти мовчиш? Що трапилось? Невже знову взявся за старе і никаєш світом? Погані у мене передчуття, і сни погані сняться. Думала, коли звільнишся, то приїдеш до мене, влаштуєшся тут на роботу, я б тобі й дівчину гарну підшукала, женився б і зажив, як усі люди. Мама вже виплакала всі очі, і ти їй теж не пишеш. Несила їздити до неї і бачити, як вона побивається за тобою. Чого ти такий безталанний? І в кого вдався? У нашому роду ніхто не сидів у тюрмі.
Мені теж не поталанило в житті. Ти ж знаєш: Іван загинув під час плавання, і я вже два роки самотня. А молоді літа ідуть, минають, хочеться ще мати пару. Але де путні чоловіки? Все якась потолоч кидається на моє добро. А якщо і трапляється якийсь путній, як на зло, одружений. Ось і тепер зустрічаюся з одним. Ніби непоганий мужчина, але…
Васю, ти приїдь, обов'язково на сьоме липня щоб був, дуже прошу тебе. Треба мені з тобою поговорити і вирі; шити одне питання, дуже серйозне для мене. У мене ж більше нікого нема ріднішого за тебе, ні від кого чекати поради й допомоги. Приїзди, гроші за дорогу я тобі поверну. Поживеш у мене на дачі, там така благодать, не те що у твоєму Сибіру. І скучила я за тобою. Скільки років не бачились. Чекаю.
Міцно цілую й обіймаю. Твоя сестра
— А чому Лая? — поцікавився Скорич.
У Кисюри потеплів погляд.
— Я малим не вимовляв букви «р», — пояснив. — Рая — Лая…
— Н-да. — В мене ворухнулася жалість до нього. — То яке питання збиралася вирішувати з вами сестра?
— Ніякого. Вигадала, аби я приїхав.
— Сьомого до сестри не заходив хлопчина, син Табурчака?
— При мені — ні. Але раніше, вдень, здається, був. Чув одним вухом, як про те говорила вона зі своїм… — Кисюр зловтішно посміхнувся. — Перелякався бахур.