Читать «Свідків злочину не було» онлайн - страница 62

А хвилини спливали…

Крок, іще крок…

Здалося чи справді?.. Прислухався. В різноголосся пляжу і шум моторних човнів вплівся гул автомобільного двигуна. Він гучнішав, наближався і раптом замовк. Ось з-за пагорба висунувся крислатий капелюх, потім обличчя, плечі… Дмитрук! Приїхали! Он майор, а за ним водій «газика» Микола Бунчук і ще один товариш. Скорич помітив мене, але не прискорив ходи: йшов, немов людина після праці, що вибралась до лиману на відпочинок. А Кисюра спокійно, звично здавав карту. Ось його спина з чорною родимкою на лівій лопатці. Шкода, тренер з боксу Нагорняк не пам'ятав такої виразної прикмети. Я б ще першого разу впізнав би по ній Кисюру. Моя тінь впала на нього.

— Ти що, скляний? — не оглядаючись, хрипло запитав.

Майор, Микола і той, третій, майже поруч. Грабіжник тасував карти.

— Вставай, Кисюро, скінчилася твоя гра, — сказав йому.

Він перестав тасувати карти, ніби усвідомлював почуте.

Я помітив, як напружились м'язи на його руках. Картярі з цікавістю витріщились на мене. Кисюра поволі, крадькома потягся до порожньої пляшки. Я миттю наступив йому на кисть.

— Ну-ну, без фокусів! — застеріг його.

Поруч уже стояли наші. Ми з Миколою взяли грабіжника попід руки.

— Вставай!

— А, гади! — скинувся Кисюра, та ми міцно тримали його, і він присмирів.

Скорич зняв з нього темні окуляри. Картярі посхоплювались, обурено загукали:

— Ви чого?.. Чого?

— Зараз заробите…

— Спокійно, — підняв руку майор. — Карний розшук. Громадянин Кисюра! Ви заарештовані! — суворо мовив і до картярів: — Ви його знаєте? Ваш товариш?

Вони розгублено озиралися.

— Ми тільки на пляжі…

— Грали в карти, і все… — знічено белькотали.

— Уу, піжони… — Кисюра брутально вилаявся.

— Припиніть! — наказав йому Скорич. — Ходімо. А ви, товаришу Гульченко, займіться цими картярами.

— Куди ви мене ведете? — запручався Кисюра.

— Тихо, тихо, — заломив йому руку за спину Микола. — Одягнемо тебе, голубчика.

— Я приплив з того берега, — хрипів грабіжник. — Мої лахи аж там…

— Ти справді не з нашого берега, — зауважив майор.

— На дачі вони, Кисюро, на дачі у сестри, — сказав я. — Не ламайте комедії.

Він заскреготав зубами від злості й безсилля. Ми пішли. Пляжники не звернули на нас уваги. На пагорбі стовбичив Дмитрук. Я помахав йому рукою. Він зняв свого незугарного капелюха й провів долонею по рудому волоссі.

В «газику» Кисюра згорблено сидів між мною і майором. Никодим Карпович — біля Миколи. Оглядався на грабіжника.

— Таке миршаве… — прошепотів.

Через кілька хвилин «газик» став біля хвіртки дачі Шулешко.

— Никодиме Карповичу, приведіть когось понятими, — попросив його Скорич.

Сторож пішов угору вуличкою. Ми зупинилися перед дверима дачі. Кисюра єхидно посміхався.

— Відмикайте, — звернувся до нього майор, — бо доведеться ламати двері.

— Там, — похмуро кивнув на цеглину, — ключ.

Ми ввійшли до кімнати.

— Сідайте, — я показав Кисюрі на ліжко.

Чекали понятих. Я розглядав грабіжника, його хирляву засмаглу постать, проте мускулясту, з добре розвинутими м'язами рук. На його вилицюватому обличчі — ні хвилювання, ні каяття, лише байдужість. Не міг повірити, що це він одним ударом послав мене у нокдаун і поранив Луцика. Чому став злочинцем? Напевне ріс, як усі діти, і мав жалість, яка й досі десь дрімала у ньому. Почав з хуліганства, а закінчив розбоєм. Тепер і строк дадуть йому значно більший.