Читать «Свідків злочину не було» онлайн - страница 66

— Ну, не самі, а побіжно підштовхнули його до втечі з дому, — спокійно вів розмову, хоч і кортіло гримнути на нього, щоб не вдавав із себе святого.

— Що ви говорите? Схаменіться! — нервово затовк сигарету в попільниці.

— Досить гратися із нами в піжмурки. Шостого липня ви виїхали з Києва і сьомого вже були в Шулешко Раїси Гаврилівни. Чому ви…

— Яка Шулешко? Яка?.. — засовався на стільці інженер. — Не туліть горбатого до стіни!

— Не перебивайте. Чому ви брешете? Чого ви боїтеся?

— Я… я не знаю ніякої… Шулешко, — приреченим голосом видушив Табурчак.

— Вадиме Івановичу, облиште, прошу вас. Адже Руслан побачив вас на балконі. Це встановлено точно, як і наперед відмічене вами відрядження. Руслан заходив до Шулешко.

— Не вигадуйте, капітане, не грайтесь у примітивний детектив, — Табурчак закусив нижню губу від злості.

— Гаразд, — я дістав із шухляди кепочку. — Вам знайома ця річ? — і пильно, не криючись, дивився на інженера.

У його очах спершу майнуло здивування, потім острах, і він мимоволі поворушив губами, наче хотів щось сказати чи запитати. Втім, взяв себе в руки й буденним голосом мовив:

— Звичайно: півміста такі носять.

— Півміста? — іронічно перепитав я. — Цю кепочку забув у Шулешко Руслан. Чого ви сварилися з Василем?

— Я не знаю ніякого Василя, — затято відказав і прохально, стомлено додав: — Послухайте, це ж безглуздя підозрювати рідного батька.

— Жаль, ви вперто не бажаєте допомогти мені. А між іншим, є свідки. Ви будете говорити правду?

Табурчак втупився поглядом у стіл і мовчав.

— Ви упереджено ставитесь до мене, — зненацька випалив, зводячись. — Я вимагатиму, щоб у вас забрали справу. Дозвольте йти?

Я зиркнув на годинник — двадцять хвилин на десяту. Вона, мабуть, вже чекала в коридорі мого виклику.

— Трохи затримайтесь, — попросив, а сам відчинив двері.

Причепурену базарувальницю не впізнати: блідо-зелена сукня, білі босоніжки, перісте волосся зачесане і зібрана на потилиці у вузол, губи підфарбовані, на колінах сумочка з лискучою металевою застібкою. Цілком пристойний вигляд, без найменшого натяку на непривабливу бабу, що торгує зернятами.

— Прошу, — запросив її жестом.

— А хіба вже пів на десяту? — обсмикала сукню.

— Трохи менше.

Вона переступила поріг, подивилася на Табурчака й зблідла. Він ковзнув по ній безвиразним поглядом і відвернувся. У мене стислося серце. Я торкнувся її руки, і жінка озирнулася на мене, розгублена й безпорадна.

— Сідайте, Ярино Григорівно, — підвів її до стільця й подав склянку води.

Пила й не спускала очей з сина, а той сидів похилений, замислений. У кабінеті на кілька хвилин залягла тиша. Лише крізь вікно долинав приглушений вуличний шум. Я почекав, поки оговталась базарувальниця.

— Ви знаєте цього чоловіка? — запитав її.

— Знаю.

— Звідкіля? — скинувся інженер. — Що за комедія, інспекторе? Для чого?

— Не гарячкуйте, — зупинив його. — Розкажіть, Ярино Григорівно, що ви бачили сьомого числа. І взагалі про все.

Табурчак пильно вдивлявся у жінку, а та вбирала поглядом кожну рису його обличчя і не могла розпочати…