Читать «Свідків злочину не було» онлайн - страница 65

Я дописав протокол, розписався, подав ручку Кисюрі. Він важко зітхнув і тоскно задивився у вікно…

У прохолодному коридорі нашого управління майор притримав мене за лікоть.

— Вітаю, Арсене Федоровичу, з успіхом. Одну справу закрили. Тепер наступна.

Ми розійшлися по кабінетах. До мене у вікно зазирав голубий вечір і лапате листя каштанів. Вмикати світло не хотілося. Підсунув до себе телефон і подзвонив Табурчакові. Запросив його до себе на завтра на дев'яту ранку.

РОЗДІЛ П'ЯТИЙ

Спав погано: часто прокидався і згадував учорашні події. Був задоволений, що нарешті грабіжника затримано. Проте тривога й безвихідь не залишали мене, бо у Руслановій справі ще не спромігся навіть визначити чіткого плану дій. А тепер ще й той лист Шулешко. Чому саме на сьоме липня запрошувала вона брата до себе? Чому?

Та поки що, скупавшись у лимані й поснідавши, я пішки рушив на роботу. Кисюрі я не вірив. Сестра просила його в листі «обов'язково на сьоме липня щоб був». Чому на сьоме? Це насторожувало. Дарма майор не зацікавився листом. У ньому може бути та нитка, що розплутає весь клубок. І не дуже скучила Шулешко за братом, коли написала лише два листи після звільнення. Василь, безумовно, не сказав усієї правди. То вже мені доведеться докопуватись до істини.

До Скорича я не зайшов. Переглянув ще раз протоколи. Тепер аж дивувався, що грабіжник так швидко в усьому зізнався. До цього іноді вдаються обвинувачені. Але чому? Спільників у нього не було, щоб їх покривати і всю провину брати на себе. Злякався? Ні, не схоже. Причина інша.

Раптом я згадав, що говорила сусідка Шулешко: сьомого ввечері вона чула сварку двох чоловіків у квартирі продавщиці. Саме сварку, а не розмову. Що не поділили між собою Кисюра і Табурчак? Про це мені необхідно дізнатися. Я глянув на годинник — ще десять хвилин до дев'ятої. Мене брала нетерплячка. Я встав і відхилив двері, зазирнув у коридор — Табурчак підвів голову й сторожко глянув.

— Заходьте, Вадиме Івановичу, — запросив його. — Раніше почнемо — раніше закінчимо.

Вигляд у нього не кращий, ніж учора й позавчора: та ж несвіжа сорочка, вим'яті штани з видутими коліньми, абияк розчесане волосся, під очима мішки, і все обличчя набрякле, ніби він хвилину тому насилу прокинувся від важкого сну. Ще й пивом тхне, як із бочки. Напевне, після впізнання добряче випив з горя, а оце похмелився. Туфлі з латуневими накладками знову не взув. Я показав Табурчаку на стілець і розчинив вікно. Він похапцем дістав сигарету, закурив.

— Як там Валентина Гнатівна?

— Не відходить від телефону. А на світанку схопило серце, викликав «швидку допомогу», зробили укол, дали якісь таблетки… — Вадим Іванович потер лоб долонею, прикривши очі, ніби приховував од мене непрохані сльози.

Але очі його сухі, в червоних прожилках, з причаєною тривогою.

— На яку ви настроєні розмову? — почав я здалеку.

— У смислі?.. — не второпав, морщачи лоб, Табурчак.

— Відвертості.

— Я з вами відвертий, — стенув плечима, ображено суплячись. — І скажу не криючись: мене обурює ваша підозра, ніби я, рідний батько, сам кудись запроторив сина. Як вам могло таке прийти в голову? Як?