Читать «Худий» онлайн - страница 87
Дешіл Хемметт
— М-м-м, — протягнув Гілд.
— Дарую вам цю ідею, — проказав я, беручи капелюх і пальто. — Якщо я захочу зустрітися ввечері, де вас шукати?
Він дав мені номер телефону, і ми обмінялися рукостисканням.
Гілберт Уайнент чекав мене в коридорі. Ми ні про що не розмовляли, аж поки не сіли в таксі. Там він спитав:
— Він мені повірив?
— Звичайно. А ти що, збрехав?
— Ні-ні; але люди не завжди нам вірять. Не розповідайте нічого мамі, гаразд?
— Добре, якщо тобі так хочеться.
— Дякую, — промимрив він. — Як ви гадаєте, на заході країни в молоді більше можливостей, ніж тут у нас, на сході?
Я уявив, як він працює на лисячій фермі Гілда, і відказав:
— Зараз — ні. А що, збираєшся на захід?
— Не знаю. Хочу якоїсь справи. — Він поправив вузол на краватці. — Хай моє запитання не видасться вам смішним: чи багато є випадків кровозмішення?
— Трапляються, — відповів я, — тому й назва існує. Він спалахнув.
— Та я не глузую з тебе, — запевнив я його. — Ніхто нічого певного про це не знає. Як ти визначиш?..
Кілька кварталів ми їхали мовчки. Тоді він знову озвався:
— Хочу задати вам ще одне запитання: що ви думаєте про мене? — Він знітився більше, ніж Елвіс Квін у свій час.
— Ти буваєш чудовим, — відповів я, — а буваєш і бридким.
Він відвернувся, дивлячись у вікно:
— Я ще зовсім малий.
Знову запала мовчанка. Гілберт закашлявся, з кутика рота в нього зацебеніла кров.
— Та той бурмило таки тебе скалічив, — зауважив я.
Хлопець сором'язливо кивнув і приклав носовичок до рота.
— Я не такий дужий.
Біля готелю «Котленд» він не дав мені допомогти йому вилізти з таксі й запевнив, що сам дістанеться до свого помешкання, одначе я піднявся разом з ним, підозрюючи, що в іншому разі він нікому не скаже про свій стан.
Я натиснув на дзвоник, перш ніж Гілберт витяг ключа, і Мімі відчинила двері. Вона вилучилась на синець під оком сина.
— Його поранено, — повідомив я. — Поклади його в ліжко і виклич лікаря.
— Що сталося?
— Уайнент попросив його дещо зробити.
— Що саме?
— Не має значення, поки ми не знайдемо Уайнента.
— Але Клайд був тут, — сказала вона. — Тому я тобі й подзвонила.
— Що?
— Так, був, — закивала вона. — І цікавився, де Гіл. Він сидів майже годину або й більше. Лише хвилин десять як пішов.
— Гаразд, поклади його в ліжко.
Гілберт уперся проти моєї допомоги, тож я залишив його в спальні з матір'ю, а сам попрямував до телефону.
— Хтось дзвонив? — спитав я в Нори, коли нас з'єднали.
— Так, сер. Пани Маколей і Гілд просили їм передзвонити, як і пані Йоргенсен та Квін. Діти не озивались.
— Коли дзвонив Гілд?
— Хвилин п'ять тому. Ти що, обідатимеш один? Ларрі запросив мене на нову виставу Осгуда Перкінса.
— То вперед! До зустрічі!
Я подзвонив Герберту Маколею.
— Побачення зірвалося, — повідомив він. — Наш друг подзвонив і сказав про це — невідомо, що він надумав. Послухай, Чарлз, я йду до поліції. Більше не можу.
— Мабуть, нічого іншого і не лишається, — погодився я. — Я вже й сам думав подзвонити в поліцію. Я у Мімі. Уайнент був тут кілька хвилин тому. Ми з ним розминулися.