Читать «Худий» онлайн - страница 85

Ручкою під словами «твій батько» був поставлений розгонистий підпис Уайнента.

Гілд чекав, що скажу я, а я — що він. Зрештою він запитав у Гілберта:

— То він подзвонив?

— Ні сер.

— Звідкіля ти знаєш? — поцікавився я. — Хіба ти не попросив телефоністку відключити ваш телефон?

— Я… так, справді. Боявся, що ви впізнаєте; його, якщо він дзвонитиме при вас, але він міг лишити записку телефоністці, проте нічого не було.

— То ти з ним не бачився?

— Ні.

— І він не сказав тобі, хто вбив Джулію Вулф?

— Ні.

— Значить, ти збрехав Дороті?

Він похнюпив голову і кивнув.

— Я… теє… певно, просто з ревнощів. — Звівши на мене очі, він почервонів. — Розумієте, Дорі завжди мене шанувала, гадаючи, що я знаю геть про все на світі більше за будь-кого, зверталася до мене, коли хотіла про щось дізнатися, й робила те, що я їй радив, а коли зустріла вас, відразу змінилась. Стала шукати допомоги у вас і шанувати більше… Звичайно, так і мало статися — дурна була б Дорі, якби повелась інакше, бо про яке порівняння може йтися, одначе я… напевно, приревнував і образився… ні, не те, щоб образився, адже також відчував до вас Пошану… але схотів знову якось її вразити… півнем покозиритись, як би ви сказали… і коли одержав цього листа, то вирішив удати, ніби бачився з батьком, який розповів мені, хто вбивця, щоб вона подумала, наче мені відомо навіть більше за вас. — Він замовк, відсапуючись, і витерся носовичком.

Я знову почекав, коли першим озветься Гілд.

— Думаю, нічого страшного в цьому нема, синку, якщо ти певен, що не чиниш гірше, приховуючи від нас ще дещо.

Хлопець затрусив головою.

— Ні, сер, я більше нічого не приховую.

— То тобі невідомо про ножик і ланцюжок, які твоя мати нам передала?

— Ні, сер, я не знав про них, доки вона їх вам передала.

— Як вона себе почуває? — поцікавився я.

— Все гаразд, здається, хоч вона і сказала, що пролежить цілий день у ліжку.

Гілд примружив очі.

— А що з нею сталося?

— Істерія, — пояснив я йому. — Вона посварилася з дочкою вчора і втратила контроль над собою.

— Чому вони посварились?

— А біс його знає — Жіночі чвари.

— Гм, — гмукнув Гілд і поскріб підборіддя.

— Флінт каже правду, що ти не встиг узяти папірець? — спитав я хлопця.

— Так. Я навіть не встиг зачинити двері, як він на мене накинувся.

— О, я працюю з великими сищиками! — прогарчав Гілд. — Чи не заверещав він при цьому: «Не можна!», коли вистрибнув? А-а, дурниці! Гаразд, синку, в тебе є дві можливості — на вибір. Або я тебе затримаю на якийсь час, або ж відпущу, взявши обіцянку, що ти даси мені знати, коли озветься твій батько, і розповіси, що він тобі сказав і де ви, можливо, домовились пре зустріч.

— Ви не можете цього вимагати від хлопця, Гілде! — випередив я Гілберта. — Адже це його батько!