Читать «Худий» онлайн - страница 86

— Не можу, он як? — похмуро зиркнув на мене Гілд. — Хіба не буде це на користь батькові, якщо він справді невинний?

Я промовчав.

Обличчя Гілда поволі проясніло:

— Гаразд, синку, в такому разі, гадаю, ми можемо домовитись про певне зобов'язання. Якщо твій батько чи будь-хто попросить тебе щось зробити, обіцяй, що відмовиш, пояснивши чесним словом, яке мені дав.

Хлопець глипнув на мене.

— Це вже інша справа, — зазначив я.

— Так, сер, даю вам слово, — пообіцяв Гілберт.

Гілд зробив широкий жест рукою:

— Чудово. Тоді біжи!

Хлопець підвівся і сказав:

— Велике вам спасибі, сер. — Він обернувся до мене: — Ви не збираєтесь?

— Зачекай мене за дверима, — урвав я його, — якщо не поспішаєш.

— Почекаю. До побачення, лейтенанте Гілд, і ще раз спасибі. — Він вийшов геть.

Гілд схопив телефон і наказав розшукати та принести йому книжку «Правила поведінки» й те, що буде в ній. Поклавши трубку, він зчепив руки за головою і відкинувся в кріслі.

— Ну і що?

— Уявлення не маю, — відказав я.

— Послухайте, невже ви й досі вважаєте, що Уайнент не вбивця?

— Яка різниця, як я вважаю? Тепер, завдяки Мімі, у вас вистачає доказів проти нього.

— Дуже велика різниця, — запевнив він. — Мені важливо знати, що ви про це думаєте і чому.

— Моя дружина гадає, що він намагається вигородити когось іншого.

— Он як? Гм-гм. Я завжди поважав жіночу інтуїцію і мушу сказати, що місіс Чарлз. дуже кмітлива жінка. Кого ж, на її думку, він вигороджує?

— Вона ще не вирішила. Гілд зітхнув.

— Що ж, можливо, записка, яку Уайнент надіслав сину, відкриє нам дещо.

Проте цього не сталося: підлеглі Гілда не знайшли записки, як і примірника книжки «Правила поведінки» в квартирі небіжчиці.

29

Гілд знову викликав рудоволосого Флінта і став допитувати. Той обливався потом і танув на очах, але так само стверджував, що Гілберт не встиг нічого взяти в квартирі й що протягом Флінтового чергування ніхто нічого не чіпав. Флінт не пригадував, чи бачив книжку під назвою «Правила поведінки», а проте він був не з тих, хто звертає увагу на книжки. Він намагався будь-що допомогти й висловлював безглузді припущення, аж поки Гілд не прогнав його.

— Хлопець, напевне, ще чекає за дверима, — зазначив я, — можна ще з ним поговорити, якщо вважаєте, це щось дасть.

— Ви так не вважаєте?

— Ні.

— То й годі. Але чорт побери, хтось то узяв книжку, і я його однаково…

— Чому? — спитав я.

— Що чому?

— Чому б їй там узагалі бути?

Гілд поскріб підборіддя.

— Що ви хочете сказати?

— Він не зустрівся з Маколеєм у готелі «Пласа» в день убивства, не наклав на себе руки в Аллентауні, сказав, що одержав од Джулії Вулф лише тисячу, хоч, як ми знаємо, було п'ять тисяч, сказав, що вони з нею були тільки друзями, а нам відомо, що коханцями — одне слово, стільки разів він виявлявся брехуном, що я вже не дуже йому вірю.

— Це точно, — погодився Гілд, — я б ще міг зрозуміти, якби він прийшов до нас, або, навпаки, заховався якнайдалі. Але ж він ходить околясом і лише мутить воду, не з'являючись на очі.

— Ви тримаєте його лабораторію під наглядом?

— Там є спостерігач. А що?

— І сам не знаю, — відверто зізнався я. — Він повсякчас підсовує нам якісь порожні варіанти. Можливо, варто зосередити увагу на тому, про що він не каже, приміром, на його лабораторії.