Читать «Худий» онлайн - страница 65
Дешіл Хемметт
— Ні. Де?
— Що ти хотіла мені сказати?
— Тепер уже нічого, — відповіла вона похмуро, — хіба що зітріть зрештою її помаду з губ.
Я витер. Вона вихопила в мене з рук носовичок, перевернулась, узяла коробку сірників на столику біля ліжка і запалила сірник.
— Смердіти буде просто жах, — попередив я.
— Байдуже, — відказала вона, але сірник загасила.
Я взяв у неї носовичок, підійшов до вікна, відчинив його, вижбурив носовичок геть, знову зачинив і повернувся на своє місце.
— Якщо це підніме твій настрій.
— Що мати сказала… про мене?
— Що ти мене кохаєш.
Вона рвучко сіла.
— А ви що на це?
— Я відповів, що це просто старе дитяче захоплення.
Губи її затремтіли.
— Ви… справді так вважаєте?
— А що ж іще може бути?
— Не знаю. — Вона заплакала. — Всі піднімають мене на кпини — і мати, і Гілберт, і Гаррісон, — я…
Я пригорнув її до себе.
— Ану їх усіх к бісу!
За хвилю вона спитала:
— А мати вас кохає?
— Рятуй боже — ні! Я ніколи не стрічав жінки, яка б не була лесбіянкою і так ненавиділа чоловіків, як вона.
— Але в неї завжди хтось…
— Вимоги плоті. Хай це тебе не обманює. Мімі люто ненавидить чоловіків — геть усіх нас.
Вона перестала хлипати, наморщила чоло і сказала:
— Не розумію. А ви теж її ненавидите?
— Іноді.
— А зараз?
— Не думаю. Звичайно, те, що вона вважає себе найрозумнішою, хоч у голові тирса, дратує, але я б не сказав, що ненавиджу її.
— А я ненавиджу, — промовила Дороті.
— Ти вже повідомила про це минулого тижня. Я хочу дещо в тебе спитати: чи ти знала або бачила колись Артура Нунгейма, про якого ми розмовляли в барі?
Вона пильно подивилась на мене:
— Ви просто намагаєтесь змінити тему.
— Мені справді це важливо знати. То як?
— Ні.
— Про нього писали газети, — нагадав я. — Саме він повідомив поліції про зв'язок Мореллі з Джулією Вулф.
— Не пригадую його прізвища, — відказала вона. — Не думаю, щоб чула раніше.
Я змалював їй Нунгейма.
— Зустрічалася з ним?
— Ні.
— Він часом називав себе Альбертом Норменом. Це прізвище тобі знайоме?
— Ні.
— Чи не впізнала ти кого-небудь з тих, хто був у Стадсі? Може, щось про них знаєш?
— Ні. Слово честі, Ніку, я б розповіла все, що знаю, аби вам допомогти.
— Хай би кому це могло зашкодити?
— Так, — не роздумуючи, відповіла вона, а тоді спитала: — Що ви маєте на увазі?
— Ти чудово розумієш що.
Вона затулилася руками й ледь чутно прошепотіла:
— Я боюся, Ніку. Я…
У двері хтось постукав, і вона відсмикнула руки від обличчя.
— Прошу! — гукнув я.
Двері трохи прочинилися, й зазирнула голова Енді. Намагаючись приховати зацікавлення, він повідомив:
— Лейтенант хоче бачити вас.
— Зараз прийду, — пообіцяв я.
Він розчинив двері ширше.
— Лейтенант чекає. — Енді, певно, хотів багатозначно підморгнути мені, а що разом з оком аж надто викривив рота, то його обличчя набуло переляканого виразу.
— Я ще повернусь, — сказав я Дороті й вийшов з кімнати.
Енді зачинив двері й прошепотів мені у вухо:
— Хлопець підглядав у замковий отвір.
— Гілберт?
— Атож. Він встиг ушитись, зачувши мої кроки, але точно тут був.
— Це в його стилі, — погодився я. — Як ви впорались з місіс Й.?