Читать «Худий» онлайн - страница 63
Дешіл Хемметт
Вона зітхнула:
— Я багато над цим міркувала. Боюся, гонораром тебе не зацікавити: тобі вже байдужі мої гроші так само, як і моє прекрасне тіло. Але хіба ти не хочеш допомогти Клайду?
— Це не обов'язково.
Вона розсміялась:
— Не розумію, що ти хочеш цим сказати.
— Я хочу сказати, що, на мою думку, він не потребує допомоги. Які звинувачення проти нього в поліції? Він, ненормальний, був у місті в день убивства Джулії Вулф, яка водила його за носа. Цього, однак, недостатньо для арешту.
Вона знову реготнула:
— А якщо додати мою знахідку?
— Не знаю. Що ти там знайшла? — Спитав я і продовжив, не чекаючи на відповідь, якої не сподівався почути: — Що б то не було, ти сама себе обдуриш, Мімі. Кріса ти можеш на смерть перелякати звинуваченням у двоєженстві. Тож ошелеш його цим. Навіщо тобі…
Вона солодкаво всміхнулась і заперечила:
— Свою знахідку я тримаю про запас, на випадок, якщо він…
— Якщо він виплутається із звинувачення у вбивстві, еге ж? Нічого у тебе не вийде, ласкава пані. Хіба що протримаєш його за гратами три дні. За цей час окружний прокурор опитає його і збере достатньо доказів, аби впевнитись, що це не він убив Джулію і що саме ти збила слідство з пуття, тож коли ти висунеш звинувачення у двоєженстві, окружний прокурор порадить тобі втопитися і не стане притягати його до суду.
— Та він не посміє так повестися, Ніку!
— Ще й як посміє, — запевнив я її. — А якщо дізнається, що ти приховуєш дещо, поставиться до тебе якнайсуворіше.
Вона закусила спідню губу і спитала:
— Ти кажеш щиру правду?
— Я розповідаю, що може статися, якщо окружні прокурори не змінилися з того часу, як я працював.
Вона знову покусала губу.
— Я не хочу його порятунку, — зрештою озвалася вона, — але й не бажаю клопотів на свою голову. — Вона вп'ялася в мене очима. — Якщо ти брешеш, Ніку…
— У тебе нема вибору: або вір, або — ні.
Вона посміхнулась, погладила мене по щоці, поцілувала в губи й підвелася.
— Ох ти ж і пройда! Гаразд, я тобі повірю.
Тоді стала міряти кроками кімнату, очі в неї блищали, обличчя радісно світилося.
— То я покличу Гілда, — запропонував я.
— Ні, зачекай. Хотіла б… спершу почути твою думку щодо знахідки.
— Добре, тільки без кривлянь.
— Ти, певно, вже й тіні власної боїшся, — уїла вона, — заспокойся, я більше тебе не дуритиму.
Я відповів, мовляв, чудово, хай показує те, що хотіла.
— Нас чекають.
Вона обійшла ліжко, наблизилась до стінної шафи, відчинила дверцята, відсунула якийсь одяг убік і запустила руку в шафу.
— Комедія, — проказала вона.
— Комедія? — підхопився я на ноги. — Сто чортів! Гілд муситиме обшукати всю квартиру. — Я рушив до дверей.
— Не будь таким нетерплячим, — проказала вона. — Вже знайшла. — Вона повернулася до мене, стискаючи в руці зіжмаканий носовичок. Коли я наблизився, вона розгорнула носовичок і показала тридюймовий ланцюжок, обірваний з одного боку, а другим прикріплений до маленького золотого ножичка. Носовичок був жіночий, у коричневих плямах.
— То й що? — спитав я.