Читать «Худий» онлайн - страница 64

— Я побачила це в неї в руці, коли мене саму залишили в кімнаті, й, знаючи, що це належить Клайду, сховала.

— Ти певна, що це належить йому?

— Так, — нетерпляче підтвердила вона. — От поглянь-но, тут золоті, срібні й мідні ланки. Він виготовив їх з тих перших металів, що пройшли через винайдене ним плавлення. Кожен, хто хоч трішки його знав, упізнав би цей ланцюжок — іншого такого нема. — Вона повернула боком ножик, щоб я побачив викарбувані на ньому літери К. М. У. — Це його ініціали. Ножика я не бачила раніше, а от ланцюжок мені знайомий. Уайнент носив його протягом довгих років.

— То, значить, ти його добре пам'ятаєш і могла б змалювати із заплющеними очима?

— Безперечно.

— Це твій носовичок?

— Так.

— А плями на ньому від крові?

— Так. Ланцюжок був у неї в руці, звідти й кров. — Вона насупилась. — Чи, може, ти… Ти начебто мені не віриш.

— Не зовсім, — погодився я, — але гадаю, ти вже й себе переконала, що кажеш правду.

Вона тупнула ногою.

— Та ти!.. — Тут вона розреготалась і скинула машкару гніву. — … певно, найприскіпливіший чоловік у світі. Я розповіла достеменно, як було насправді.

— Сподіваюсь. Вже час це зробити. Отже, ти переконана, що Джулія не приходила до тями й нічого не сказала, поки ти лишалася з нею?

— Ти хочеш мене знову розлютити! Звісно, переконана.

— Гаразд, — сказав я. — Зачекай тут. Я покличу Гілда, однак, якщо ти скажеш йому, що Джулія була ще живою, коли тримала цей ланцюжок, він може спитати, чи не накинулась ти на неї, щоб заволодіти річчю.

Вона виторопила очі.

— А що ж мені йому сказати?

Я вийшов геть і зачинив двері.

24

Нора з дещо сонним виглядом розважала у вітальні Гілда з Енді. Уайнентів-дітей не було видно.

— Повний вперед! — сказав я Гілду. — Перші двері ліворуч. Думаю, вона готова до зустрічі.

— Розкололи? — поцікавився він.

Я кивнув.

— Що ви витягли з неї?

— Побачимо, що вдасться вам витягти, і складемо докупи, щоб підсумувати, — запропонував я.

— О'кей. Ходімо, Енді! — Вони поквапилися з кімнати.

— Де Дороті? — запитав я.

Нора позіхнула.

— Я думала, вона разом з вами. Гілберт десь тут. Кілька хвилин тому був у вітальні. Чи довго ми ще тут гайнуватимемо час?

— Не дуже. — Я знову пішов коридором повз спальню Мімі до іншої спальні, двері якої стояли отвором, і зазирнув усередину. Порожньо. Двері навпроти були зачинені. Я постукав.

— Хто там? — почувся голос Дороті.

— Нік, — відповів я і зайшов.

Одягнена, лише без капців, вона лежала на боці на ліжку. Біля неї сидів Гілберт. Губи в Дороті видавалися припухлими, проте це скоріше було від плачу, бо очі її почервоніли. Вана звела голову і похмуро вирячилась на мене.

— Ти ще не перехотіла поговорити зі мною? — спитав я.

Гілберт підвівся з ліжка.

— Де мама?

— Розмовляє з поліцейськими.

Він щось нерозбірливо пробурмотів і вийшов з кімнати. Дороті пересмикнулась.

— У мене від нього мороз по шкірі, — зізналася вона, а тоді, наче згадавши, знову насупилась.

— То ще хочеш мені щось розповісти?

— Що вас так настроїло проти мене?

— Ти не порозумнішала. — Я сів на місце Гілберта. — Тобі відомо про ножик і ланцюжок, які знайшла твоя мати?