Читать «Худий» онлайн - страница 62

— Побачимо.

— Що поба…

Двері розчахнулися, і зайшла Дороті.

— Ніку, мені треба…

Мімі схопилася на ноги і затулила дочці шлях.

— Забирайся геть звідси! — процідила вона крізь зуби.

Дороті здригнулася, але не відступила.

— Не заберуся. Ти не станеш…

Мімі ляснула Дороті долонею по губах.

— Геть звідси!

Дороті зойкнула і затулила рот рукою. Дивлячись на Мімі виряченими, переляканими очима, вона порачкувала зі спальні. Мімі знову зачинила двері.

— Приходь якось до нас, я тобі вкорочу пазурчики, — зауважив я.

Вона удала, що не почула, і подивилась похмуро і замислено, трохи вишкіривши зуби. Коли зрештою заговорила, голос її видався хрипкішим, ніж звичайно.

— Моя дочка закохана в тебе.

— Дурниці.

— Закохана і ревнує мене до тебе. Вона трохи не втрачає свідомість, коли я стою поруч із тобою, — проказала вона, наче натякаючи на інше.

— Дурниці. Можливо, в неї щось лишилося від того захоплення у дванадцять років, ото й усього.

Мімі похитала головою.

— Ти помиляєшся, а втім, байдуже. — Вона знову примостилася на ліжку біля мене. — Ти мусиш мене врятувати. Я…

— Безперечно, — урвав я її. — Ти беззахисна квітка, яка потребує захисту дужого чоловіка.

— Ти про це? — махнула вона рукою в бік дверей, крізь які вийшла Дороті. — Певно, ти не зовсім… Гаразд, те, що ти чув, бачив і робив, не має до цього відношення. Ніяких тобі прикрощів. — Вона знову ледь ошкірилась, дивлячись похмуро і замислено. — Якщо хочеш Дороті, то бери й не мучся. Не про це мова. Звісно, я не беззахисна квітка. І ти так ніколи не вважав.

— Ні, — погодився я.

— Отже, — промовила вона з таким виглядом, наче все вирішено.

— Що отже?

— Облиш кривлятись! — розгнівалась вона. — Ти знаєш, що я маю на увазі. Ми розуміємо одне одного з півслова.

— Майже. Але ти сама почала кривлятись ще відтоді…

— Так. То була гра. А зараз я серйозно. Цей курвий син геть зсунув мене з розуму, Ніку — чим далі, тим гірше, а тепер він ускочив у халепу й чекає моєї допомоги. Дочекається. — Вона поклала руку мені на коліно і боляче вп'ялася нігтями. — Поліція не йме мені віри. Як змусити їх повірити, що він просто збрехав і я нічого більше не знаю про вбивство?

— Навряд чи це тобі вдасться, — проказав я нешвидко, — особливо, якщо Йоргенсен повторить те, що ти сама мені розповіла кілька годин тому.

Вона затамувала подих і знову стисла моє коліно.

— Ти їм виклав?

— Ще ні, — прибрав я її руку.

Вона полегшено зітхнула:

— І, звичайно, вже не станеш цього робити?

— Чому б і ні?

— Бо то брехня. Ми з ним обоє збрехали. Я нічого не знаходила, геть нічого.

— Ми знову повернулися назад, — зауважив я. — І так само я тобі не вірю. Що ж дала наша угода? Ти розумієш мене, я розумію тебе, ніяких кривлянь, ніякої гри.

Вона легенько поплескала мене по руці.

— Гаразд. Я таки знайшла дещо — дрібничку, але не збираюсь про неї розповідати заради порятунку того сучого сина. Ти можеш зрозуміти мої почуття, Ніку. Ти б так само…

— Можливо, — урвав її я, — але в даному випадку мені байдуже. Твій Кріс мені не ворог. І я нічого не виграю, допомагаючи тобі звести на нього наклеп.