Читать «Метелик» онлайн - страница 344

Анрі Шарр'єр

Директор переможно обертається до офіцера:

— Самі бачите, які небезпечні ці люди!

Начальник охорони — той, що трохи старший віком, — якусь хвилю вагається, а потім, на превеликий наш подив, каже:

— Ці втікачі мають рацію. Ми нічим не можемо виправдати їхнє перебування в колонії. Тож із двох одне, пане директоре: або ви підшукуєте для них роботу окремо від решти в’язнів, або вони не ходитимуть на будівництво дороги зовсім. Якщо ми посилатимемо французів разом з усіма, то одного дня хтось із солдатів їх таки вдарить.

— Що ж, побачимо. А поки залиште їх у таборі. Завтра я вам скажу, що з ними робити. — І директор іде від нас.

Я дякую офіцерам. Вони частують нас сигаретами і обіцяють дати ввечері розпорядження своїм підлеглим ні в якому разі не бити нас.

Ось уже цілий тиждень ми в колонії. На роботу не ходимо. Вчора, у неділю, сталось щось жахливе. Колумбійці кинули жеребок, щоб визначити, хто має вбити наглядача— мулата. Це завдання випало чоловікові років тридцяти. Йому дали ложку із загостреною ручкою. І цей чоловік мужньо виконав угоду, вкладену зі своїми друзями. Він завдав мулатові трьох ударів у груди. Наглядача негайно відвезли до лікарні, а вбивцю прив’язали до стовпа посеред табору. Солдати, мов навіжені, почали шукати скрізь іншу зброю. З усіх боків на в’язнів градом посипалися удари. А що я не встиг швидко скинути штани, то один із солдатів у запалі шмагонув мене по ногах нагаєм. Барр’єр схопив лаву й замахнувся нею на солдата. Інший солдат штрикнув багнетом Барр’єра в руку, а я тим часом садонув ногою в живіт того солдата, який ударив мене. Я вже підняв із землі рушницю, коли до нас долинув гучний голос:

— Перестаньте! Не чіпайте французів! Французе, кинь рушницю! — Це кричав капітан Флорес, той самий, який першого дня приймав нас у таборі.

Він утрутився саме тієї миті, коли я вже хотів був стріляти в солдатів. Якби не капітан, я таки вбив би кількох із них: звісно, ми теж безглуздо загинули б тут, на краю світу, на цій венесуельській каторзі, куди нас не знати чому запроторили.

Завдяки енергійному втручанню капітана солдати облишили нас і подалися зганяти злість на інших в’язнях. Отоді ми й стали свідками жахливої сцени.

Наглядач і двоє солдатів накинулися на прив’язаного до стовпа колумбійця й почали безперестану його лупцювати. Вони били його з п’ятої вечора до шостої ранку. Виявляється, щоб загнати людину в могилу, бити її треба довго! Час від часу вони робили перерву, допитуючись у колумбійця, хто його спільники, хто дав йому ложку, хто її нагострив. Той чоловік нікого не виказав, навіть коли йому пообіцяли, що перестануть катувати, якщо він про все розповість. Він багато разів непритомнів. Його приводили до тями, виливаючи на нього відро води. Кульмінаційний момент настав о четвертій ранку. Побачивши, що колумбієць уже не реагує на удари й тіло його навіть не смикається, кати перестали бити.

— Сконав? — спитав офіцер.

— Хтозна.

— Відв’яжіть його й поставте навкарачки.