Читать «Метелик» онлайн - страница 342

— Гаразд, капітане, будьте справедливі, ви людина військова. Дайте своїм солдатам розпорядження, щоб вони, поки приїде ваше начальство, поводилися з нами не так, як поводяться з рештою в’язнів. Запевняю вас: нас не судили й не мають підстав судити, ми не вчинили у Венесуелі ніякого правопорушення.

— Гаразд, я дам такий наказ. Сподіваюся, ви не обманюєте мене.

Пополудні цієї першої неділі я встигаю роздивитися тутешніх в’язнів. Передусім мене вражає те, що всі вони фізично почуваються добре. По-друге, вони вже звикли, що їх щодня шмагають нагаєм, і терплять це навіть у неділю. Можна подумати, що вони відчувають задоволення від цього шмагання. Тому раз по раз і порушують дисципліну, грають у кісточки, обкрадають товариша, кидають непристойні слова жінкам, що приходять з села, приносячи в’язням солодощі та сигарети. Ті відповідають їм такими самими словами. В’язні віддають їм плетений кошик чи якийсь вирізьблений ними самими предмет за вбогий гріш або за коробку сигарет. Є в’язні, які заговорюють жінці зуби, беруть у неї через огорожу з колючого дроту те, що вона їм пропонує, і враз утікають, не віддавши їй обіцяного предмета, і зникають серед натовпу інших в’язнів. За всі ці порушення, навіть за найдрібніші, в’язні зазнають немилосердних тілесних покарань, від постійного шмагання нагаями шкіра на них уже буквально одубіла, в таборі панує страх, проте все це не дає ніякої користі суспільству і не зміцнює порядку в таборі, бо ці бідолахи анітрохи від цього шмагання не виправляються.

Звісно, дисциплінарна в’язниця на Сен-Жозефі з її тишею жахливіша за цей табір. Тут страх минає швидко. В’язень має змогу розмовляти вночі, до і після роботи, в неділю він одержує також ситну їжу, і йому неважко відбувати свій термін, який ніколи не перевищує п’яти років.

У неділю ми куримо, п’ємо каву. До нас підходять кілька колумбійців, але ми ввічливо, проте рішуче проганяємо їх. Треба, щоб нас тут мали за особливих в’язнів, інакше ми пропадемо.

Другого дня, в понеділок, о шостій ранку ми, ситно поснідавши, разом з усіма вирушаємо працювати. Ось як тут випроводжають в'язнів на роботу: дві шереги людей шикуються одна навпроти одної — п’ятдесят в’язнів і п’ятдесят солдатів. По солдату на в’язня. Між шерегами лежать п’ятдесят знарядь праці: кайла, заступи, сокири. В’язні й солдати дивляться одні на одних. Перші сповнені тривоги, другі — збуджені, ладні щомиті накинутися кожен на свого в’язня. Сержант кричить: «Такий-то — кайло!» Бідолаха поквапно хапає кайло, а сержант ту ж мить вигукує: «Номер такий-то!» Це означає, що солдат під цим номером наглядатиме за тим в’язнем. Названий солдат біжить за сердегою і шмагає його нагаєм. Ця жахлива сцена відбувається двічі на день. Здається, то не солдати женуть на роботу в’язнів, а погоничі шмагають батогами віслюків.

Ми заціпеніли від страху, чекаючи своєї черги. На щастя, з нами все діється інакше.

— П’ятеро кайєннців, ідіть сюди! Молодші, беріть кайла, а двоє старших — заступи!