Читать «Метелик» онлайн - страница 341

Приходимо туди, де працюють каторжани. Нам наказують копати рівчак на узбіччі дороги, яку прокладають через сельву. Ми мовчки підкоряємося: кожен працює, скільки має сил, не підводячи голови. Проте чуємо тільки образи й бачимо, як в’язнів жорстоко шмагають нагаями. Одначе вдарити когось із нас охоронці не зважуються. Мабуть, вони навмисне б'ють своїх каторжан, щоб показати нам, як тут поводяться з в’язнями.

Сьогодні субота. Після роботи нас, спітнілих і брудних, ведуть до табору.

— П'ятеро кайєннців, ідіть сюди! — кличе нас один капрал — мулат заввишки з метр дев'яносто. В руці у нього нагай. Цей нелюд пильнує за внутрішньою дисципліною в таборі.

Він наказує нам почепити свої гамаки біля воріт. Щоправда, під навісом, який захищатиме нас від дощу й сонця.

Більшість в’язнів тут — колумбійці, решта — венесуельці. Мабуть, на жодній іншій каторзі не лупцюють каторжан так, як у цій колонії. Коли б так били віслюка, як тут б’ють людей, він би здох. Проте майже всі в'язні в таборі почуваються добре, бо одержують ситну, смачну їжу. Ми проводимо невеличку нараду й ухвалюємо: якщо наглядач ударить когось із нас, ми всі полягаємо на землю і, нехай нас хоч ріжуть, не встанемо. Тоді напевне прийде якийсь начальник, і ми його спитаємо, чого нас кинули до цього табору — адже ми не вчинили на венесуельській землі ніякого правопорушення. Ми кличемо капрала, що стежить за внутрішньою дисципліною. Цей кат підходить з нагаєм у руці. Ми обступаємо його.

— Чого вам треба від мене?

— Хочемо сказати тобі кілька слів, — звертаюся до нього я. — Ми ні разу не порушимо вашого розпорядку, тож у тебе не буде приводу бити нас. Але ми помітили, що ти шмагаєш нагаєм будь-кого й без будь-якої причини— Ми покликали тебе, щоб заявити: того ж дня, коли ти вдариш котрогось із нас, тобі буде смерть— Зрозумів?

— Зрозумів, — відповідає мулат.

— І ще одна тобі порада.

— Яка? — перепитує він глухим голосом.

— Якщо схочеш переказати комусь наші слова, то перекажи їх офіцерові, а не солдатові.

— Гаразд, — відповідає капрал і йде від нас.

Ця розмова відбувається в неділю, коли в’язні не виходять на роботу— До нас з’являється офіцер.

— Як тебе звати?

— Метелик.

— Це ти ватажок у кайєннців?

— Нас п’ятеро, й усі ми ватажки.

— Тоді чому із наглядачем розмовляв саме ти?

— Бо я найкраще знаю іспанську мову.

Переді мною капітан національної гвардії. За його словами, охороною командує не він, а два офіцери, старші за нього. Але сьогодні їх у таборі нема, вони приїдуть у вівторок.

— Ти погрожував убити наглядача, якщо він ударить когось із вас, від свого імені й від імені своїх товаришів?

— Так, і наші наміри дуже серйозні. Тепер скажу вам ще таке: ми попередили наглядача, що не даватимемо приводу для тілесних покарань. Ви, капітане, знаєте, що ми не вчинили у Венесуелі ніякого правопорушення і нас не судив ніякий суд.

— Я нічого не знаю. Вас привезли до табору без документів, передали тільки таку записку від директора: «Пошліть цих людей на роботу одразу ж після їхнього приїзду».