Читать «Метелик» онлайн - страница 167

— Де бухгалтер? — питає комендант.

— Ось іде, начальнику.

Я бачу, як разом з наглядачем до нас простує Дега в білій куртці з гудзиками; в кожного під пахвою велика книга. Потім вони викликають по одному каторжан і реєструють усіх наново.

— Ви, в’язень такий-то, що мали реєстраційний номер такий-то, тепер матимете реєстраційний номер засланця такий-то.

Коли настає моя черга, Дега обіймає мене, тоді ще раз і ще. Підходить комендант.

— Оце і є Метелик?

— Так, пане коменданте, — відповідає Дега.

— Поводьтесь у в’язниці добре. Два роки минуть швидко.

У в’язниці

Човен готовий. З дев’ятнадцяти в’язнів у нього сядуть десять. Мене теж називають серед цих десятьох. Але Дега холодно заперечує:

— Ні, він попливе з останньою ходкою.

Я торопію, почувши, як тут розмовляють каторжани. Дисципліни не відчувається, всі поводяться так, ніби їм начхати на наглядачів. Я заводжу розмову з Дега. Він уже знає все про мене й про мою втечу. Йому розповіли засланці, що були зі мною в Сен-Лорані. Дега не жаліє мене, тільки від щирого серця каже:

— Ти, хлопче, заслуговуєш кращої долі. Дарма, пощастить наступного разу.

Навіть не докидає: «Тримайся». Дега знає, що мужності мені не забракне.

— Я працюю тут головним бухгалтером і маю добрі стосунки з комендантом. Поводься у в’язниці як слід. Я передаватиму тобі тютюн і харчі. Матимеш усе, що треба.

— Метелику, в дорогу!

Настала й моя черга.

— До побачення! Дякую всім за теплі слова!

І я сідаю в човен. За двадцять хвилин ми причалюємо до острова Сен-Жозеф. Я помітив, що в човні на шістьох веслярів і десятьох в’язнів було лише троє озброєних наглядачів. Отже, захопити човен було б дуже просто. На Сен-Жозефі потрапляємо до приймального пункту, де нас зустрічають два коменданти: комендант острова й комендант в'язниці. Потім у супроводі наглядачів рушаємо дорогою, яка підіймається вгору до в’язниці. Ніде не видно жодного каторжанина. Нарешті входимо у велику залізну браму з написом угорі «Дисциплінарна в’язниця» й одразу ж усвідомлюємо, наскільки все це серйозно. За брамою й муром сховані невеличкий будинок з написом «Адміністрація-дирекція» та три корпуси — А, Б і В. Нас ведуть до дирекції, і ми опиняємось у холодній залі. Коли дев’ятнадцять чоловік вишиковуються в два ряди, комендант в’язниці каже:

— В’язні, ви, мабуть, уже й самі здогадалися, що в цьому домі відбувають покарання ті, хто вчинив правопорушення на каторзі. Тут не намагаються вас виправити. Ми знаємо, що це марна праця. Однак ми пробуємо вас загнуздати. Тут діє одне правило: не розкривати пельки. Всі повинні дотримуватися повної тиші. Якщо когось застануть за перестукуванням, його суворо покарають. Якщо ви захворієте не дуже серйозно, не викликайте лікаря. За невиправданий виклик у нас теж карають. От і все, що я хотів вам сказати. Ага, ще одне: в нас суворо забороняється курити. Наглядачі, розведіть їх по камерах. Шарр’єр, Клузйо й Матюрет не повинні бути в одному корпусі. Подбайте про це самі, пане Санторі.

За десять хвилин мене замикають у камері № 234 корпусу А, Клузйо потрапляє до корпусу Б, Матюрет — до корпусу В. Прощаємося поглядами. Якщо ми хочемо вийти звідси живими, то повинні коритися цим нелюдським законам. Ми збагнули це, ще коли входили сюди. Я дивлюся вслід своїм товаришам, мужнім і гордим людям, які гідно трималися під час нелегких випробувань, ніколи не нарікали й не шкодували, що послухалися мене. Серце стискається, бо ті кільканадцять місяців, протягом яких ми пліч-о-пліч боролися за свою свободу, навіки скріпили нашу дружбу.