Читать «Метелик» онлайн - страница 169

Про те, що можна опустити нари, тут справді дають знати свистом. Потім чую грубий голос:

— Новачкам пояснюємо, що тепер можна, якщо хочете, опустити нари й лягти.

До моєї свідомості доходять лише слова «якщо хочете». Отож я й далі крокую. Настає вирішальна хвилина, й навряд чи варто лягати. Раз, два, три, чотири, п’ять — і я одразу набираю ритму маятника. Понуривши голову, заклавши руки за спину, я без упину сную туди-сюди, мов сновида. Ступаю п’ять кроків і навіть не бачу стіни, тільки легенько черкаю по ній, коли обертаюсь, а тоді знов продовжую цей свій марафонський біг, і не має він ні фінішу, ні наперед визначеного часу, коли повинен скінчитись.

А й справді, Метелику, ця «Людожерка» — зовсім не жарт! Щоразу, коли на стіну камери падає тінь наглядача, на душі стає гнітюче й тяжко. Задираєш голову, дивишся на той місток, і тобі стає ще осоружніше: відчуваєш себе леопардом у ямі, якого згори роздивляється мисливець. Враження жахливе, і ще багато місяців ти не зможеш до цього звикнути.

Рік — це триста шістдесят п’ять днів, два роки — сімсот тридцять, якщо один із них не високосний. Подумавши про це, я всміхаюся. Ти ж знаєш, Метелику: сімсот тридцять днів і сімсот тридцять один день — це те саме. Чому ж те саме? Ні, це зовсім різні речі. Зайвий день — то зайвих двадцять чотири години. А двадцять чотири години — чималий час. Ті сімсот тридцять днів можуть виявитись довшими на цілі двадцять чотири години. А скільки годин складають усі ті дні? Чи я підрахую це усно? А чом би й ні? Це неважко. Спробую. Сто днів — це дві тисячі чотириста годин. Помноживши це число на сім, матиму шістнадцять тисяч вісімсот годин і додам тридцять днів, які складають сімсот двадцять годин. Одне слово, додавши до шістнадцяти тисяч восьмисот сімсот двадцять, матиму, якщо не помиляюся, сімнадцять тисяч п’ятсот двадцять годин. Отже, любий пане Метелику, вам належить згаяти в цій клітці для хижих звірів сімнадцять тисяч п'ятсот двадцять годин. Скільки ж хвилин я вже провів тут? Та хвилини не викликають у мене ніякої цікавості, години — це так, а хвилини? Не будемо перебільшувати. А чом би не зацікавитися секундами? Має це значення чи ні, але не це мене цікавить. А те, що ці години, ці хвилини треба буде чимось заповнити, перебуваючи наодинці із самим собою! Хто ж сидить у камерах праворуч, ліворуч і ззаду? Ті троє, якщо вони там є, теж, мабуть, запитують себе: «А хто ж зайняв камеру номер двісті тридцять Чотири?»

Чути глухий звук — ніби щось упало до моєї камери. Що то може бути? Невже мій сусіда ухитрився щось кинути мені через грати? Я намагаюсь розгледіти, що воно таке. Невиразно бачу якусь довгасту річ. У ту мить, коли я хочу її підняти, вона починає ворушитись — я аж сахаюсь — і швидко повзе до стіни. Там зупиняється, завмирає, а тоді лізе на стіну, однак невдовзі знову сповзає на землю. Стіна досить гладенька, і ця істота не може як слід ухопитися за неї лапками. Я тричі даю їй змогу видертися на стіну, та коли вона сповзає вниз учетверте, розчавлюю її ногою. Під капцем відчувається щось м’яке. Що ж воно таке? Я вклякаю на коліна й розглядаю зблизька. Нарешті мені вдається роздивитись: це величезна стонога завдовжки сантиметрів двадцять і завтовшки з два великі пальці. Мені стає так гидко, що я навіть не піднімаю її і не викидаю в парашу. Просто підсовую її ногою під нари. Завтра вдень побачу, що з нею робити. Я ще встигну надивитися на цих стоніг — вони падають з даху. Я ще навчусь, лежачи на нарах, дозволяти їм повзати по своєму голому тілу. Ще матиму змогу переконатися, якого болю коштує тактична помилка щодо стоноги, коли вона повзе по тобі. Укус цієї бридкої істоти викликає страшну гарячку на цілий день і жахливий біль годин на шість.