Читать «Метелик» онлайн - страница 166

«Танон» дає три гудки й кидає якір за двісті п’ятдесят метрів від причалу. Цей бетонний причал дуже довгий і заввишки метрів три. Далі, паралельно до нього, тягнуться білі будинки. Я читаю чорні написи на їхніх стінах: «Пункт охорони», «Човнова служба», «Пекарня», «Адміністрація порту».

На причалі стоять каторжани й дивляться на наш корабель. Вони не в смугастому одязі, а в білих штанях і куртках. Белот пояснює мені, що той, хто має тут гроші, змиває з мішків від борошна написи й шиє з мішковини у кравців дуже м’яке й досить вишукане вбрання.

До «Танона» підпливає човен. Біля стерна — наглядач, ще двоє наглядачів з карабінами сидять біля бортів, а ззаду, коло стернового, стоять шість голих до пояса каторжан у білих штанях і гребуть величезними Веслами. Човен швидко долає відстань до корабля. За цим човном тягнеться на буксирі ще один, великий і порожній, схожий на рятувальну шлюпку. Обидва човни швартуються до «Танона». Спершу в порожній човен сходять начальники конвою і сідають на кормі. Потім на носі вмощуються двоє наглядачів з рушницями. Нам скидають з ніг ланцюги, але наручники залишають, і ми по двоє спускаємося в човен — десятеро з моєї групи й восьмеро з тієї, яка була на носі судна. І каторжани в білих штанях беруться за весла. Вони вернуться сюди ще раз і заберуть решту наших. На причалі ми шикуємося перед будинком з написом «Адміністрація порту» й чекаємо. Речей у жодного з нас нема. Засланці стоять за п’ять-десять метрів збоку й, не звертаючи уваги на наглядачів, голосно розмовляють з нами. Серед них чимало тих, хто разом зі мною плив на кораблі до Гвіани; вони тепло вітають мене. Корсіканці Сезарі й Ессарі, з якими я познайомився в Сен— Мартені, кажуть мені, що працюють у порту човнярами. Прибігає Шапар, якого я знав ще на волі у Франції. Анітрохи не остерігаючись наглядачів, він гукає до мене:

— Не хвилюйся, Метелику! Розраховуй на друзів, у в’язниці тобі нічого не бракуватиме! Скільки ти дістав?

— Два роки.

— Гаразд, вони швидко минуть. Повернешся до нас і побачиш, що тут не так уже й погано.

— Дякую, Шапар. А де Дега?

— Він став бухгалтером. Дивно, що він ще не прийшов сюди. Дега жалкуватиме, що не побачився з тобою.

З’являється Галгані й рушає до мене. Але на шляху йому стає охоронець. Та Галгані відтручує його і каже:

— Ви ж не завадите мені обняти мого брата!

Ми обіймаємось, і він каже:

— Покладись на мене! — Потім відступає на кілька кроків.

— Що ти робиш?

— Працюю на пошті. Мене призначили там начальником.

— Усе гаразд?

— Ще б пак!

З човна сходять решта в’язнів і приєднуються до нашого гурту. З нас знімають наручники. Белот, граф Жан Беракський Тсуще кілька незнайомців виходять зі строю. Всі вони мають речові мішки. Один наглядач каже їм:

— Ідіть до табору.

Кожен закидає на плече свій мішок, і вони рушають дорогою, яка веде схилом нагору.

В супроводі шістьох наглядачів приходить комендант островів. Починається перекличка. Комендант перебирає щойно привезених каторжан. Наші конвоїри відходять від нас.