Читать «Метелик» онлайн - страница 138

Жозеф Дега приніс мені одну новину: французькі сутенери в Барранкільї страшенно наполошилися. Вони бояться, щоб наш приїзд до в’язниці цього міста не порушив їхнього спокою й не завдав шкоди їхньому процвітаючому ремеслу. Справді, якщо хтось із нас утече, то поліція піде шукати його по будинках французів, навіть якщо втікач ніколи не просив у них допомоги. Тож поліція може ненароком багато що розкрити: фальшиві документи, прострочені або недійсні дозволи на проживання. Є жінки й навіть чоловіки, які, коли їх розкриють, матимуть великі неприємності.

От я й отримав необхідну інформацію. Потім Жозеф додає, що радий буде допомогти мені й приходитиме до мене по четвергах та неділях. Я дякую цьому доброму чоловікові, який згодом доведе щирість своїх обіцянок. Повідомляє він і про те, що, як пишуть газети, вже є домовленість про передачу нас Франції…

— Ну, панове, я маю що вам розповісти.

— Що саме? — хором вигукують усі п’ятеро.

— Передусім — нам не варто плекати ілюзій. Про передачу нас уже є домовленість. Сюди з Гвіани пливе спеціальний корабель, який відвезе нас знову туди, звідки ми втекли. Наша присутність тут завдає клопоту французьким сутенерам, які добре влаштувалися в цьому місті. Ні, не тому чоловікові, який провідує мене. Йому начхати на наслідки, але його колеги побоюються, що коли хтось із нас утече, то завдасть їм неприємностей.

Мої товариші сміються. Вони гадають, що я жартую.

— Пане маклере такий-то, — каже Клузйо, — прошу вас, чи можу я втекти?

— Годі реготати. Якщо нас провідають ці хвойди, треба буде їм сказати, аби більше вони не приходили. Домовилися?

— Домовилися.

Як я вже казав, у нашому дворі душ сто в’язнів-колумбійців. Це зовсім не дурні хлопці. Є серед них спритні злодії, вправні фальсифікатори, хитрі шахраї, мастаки нападати зі зброєю, торговці наркотиками й кілька спеціально підготовлених убивць — це досить звичайна професія в Америці. Там багатії, політичні діячі й приїжджі авантюристи наймають цих убивць, і вони роблять свою брудну справу.

Колір шкіри в них різний: від чорної, властивої сенегальцям, до чайного кольору мартініканських креолів; від цегляного індіанського з гладеньким темно-фіолетовим волоссям до чисто білого. Я налагоджую зв’язки, намагаюсь довідатися, чи хтось із цих людей здатен і бажає втекти. Більшість їх, як і я, засуджені на тривалі строки і тільки й думають про втечу.

Вгорі по чотирьох мурах, які оточують це прямокутне подвір’я, проходить доріжка; вночі вона яскраво освітлена, а на кожному розі ще й стоїть невеличка вежа з вартовим. Отож четверо вартових день і ніч пильнують на мурах, а п’ятий — у дворі, біля дверей каплиці. Цей, що внизу, без зброї. Їсти нам вистачає, а багато в’язнів ще й продають харчі, каву та місцеві соки — помаранчевий, ананасовий і з плодів папайї, що їх приносять із міста.