Читать «Метелик» онлайн - страница 136

— Що сталося?

— Французе, друже мій, у тебе лишилася тільки одна ніч. Завтра о шостій ранку вас повезуть до Барранкільї. Рибалка повернув лише три тисячі песо, решту він потратив. Якщо Бог пошле сьогодні вночі дощ, рибалка ждатиме тебе, і ти віддаси йому гроші біля човна. Я вірю тобі й знаю, що мені нема чого боятися.

Але дощ так і не пішов.

Втеча з Барранкільї

О шостій ранку вісім солдатів і двоє капралів на чолі з лейтенантом надягають нам наручники й везуть у військовому ваговозі до Барранкільї. За три з половиною години ми долаємо сто вісімдесят кілометрів. О десятій ранку ми вже у в’язниці «Вісімдесята» на вулиці Медельїна. Стільки зусиль доклали ми, щоб уникнути Барранкільї, і все ж таки нас перевезли! Це чимале місто. Найголовніший колумбійський порт на Атлантичному узбережжі, хоч і лежить далеко в гирлі річки Магдалени. Що ж до в’язниці, то вона досить велика: чотириста в’язнів і близько сотні охоронців. В’язниця обнесена муром заввишки понад шість метрів.

Нас зустрічає все начальство на чолі з директором, доном Грегоріо. У в’язниці аж чотири подвір’я. Два з одного боку довжелезної каплиці, в якій відбувається служба Божа і яка заразом править за приймальню, і два — з іншого. Нас ведуть на подвір'я для найнебезпечніших в'язнів. Під час обшуку в мене знаходять двадцять три тисячі песо й дві невеличкі стріли. Я вважаю своїм обов'язком попередити директора, що стріли отруєні, отож особливої довіри ми в нього не викликаємо.

— Ці французи навіть мають отруєні стріли!

У «Вісімдесятій» нам загрожує величезна небезпека. Саме тут нас мають передати французьким властям. Так, у Барранкільї вирішиться наша доля. Треба будь-що звідси втекти! Я повинен поставити на карту все.

Наша камера стоїть посеред подвір’я. Власне, це не камера, а клітка з товстелезних залізних грат, накритих дахом; у одному з кутків — клозет і умивальник. Решта в'язнів — їх тут добра сотня — розподілені по камерах, що являють собою своєрідні загратовані нори в чотирьох мурах цього подвір’я, розміром двадцять метрів на сорок. Над кожними гратами нависає бляшаний дашок, що захищає камеру від дощу. Тільки ми, шестеро французів, у цій клітці день і ніч на очах у всіх в’язнів та охорони. З шостої ранку до шостої вечора ми на подвір’ї. Виходимо з камери й заходимо до неї, коли схочемо. На подвір’ї можна розмовляти, прогулюватись і навіть їсти.