Читать «Метелик» онлайн - страница 137
Анрі Шарр'єр
Через два дні після нашого приїзду нас усіх шістьох кличуть до каплиці, де вже чекають директор в’язниці, кілька поліцейських і сім-вісім фотокореспондентів.
— Ви втекли з французької каторги у Гвіані?
— Ми ніколи цього не заперечували.
— За які злочини кожного з вас так суворо покарали?
— Це не має тут значення. Важливо те, що на колумбійській землі ми не вчинили ніякого правопорушення, а ви не тільки не даєте нам почати нове життя, але й виступаєте в ролі людоловів, жандармів французького уряду.
— Колумбія вважає, що ви не маєте права жити на її території.
— Але ж ні я, ні двоє моїх товаришів і не збиралися жити у вашій країні. Нас трьох заарештували у відкритому морі, а не під час висадки на вашу землю. Навпаки, ми робили все можливе, щоб бути від неї якомога далі.
— Французи, — озивається кореспондент католицької газети, — майже всі католики, як і ми, колумбійці.
— Може, ви й вихрестились на католиків, але ваша поведінка далеко не християнська!
— У чому ви нас звинувачуєте?
— Ви допомагаєте наглядачам каторжної в’язниці, що нас переслідують. Навіть більше — ви самі виконуєте їхню брудну роботу. Ви відібрали в нас човен з усім майном, яке нам подарували католики острова Кюрасао і їхній єпископ Ірене де Брюїн. Нас прикро вражає те, що ви не тільки не хочете надати нам можливість почати жити по-новому, а й перешкоджаєте переїхати власним коштом до котроїсь іншої країни, яка згодилася б нас прийняти. З таким не можна змиритися.
— Ви ненавидите нас, колумбійців?
— Не колумбійців, а їхню поліційну й правову систему.
— Що ви хочете цим сказати?
— Що будь-яку помилку можна виправити, якщо цього захотіти. Дайте нам змогу вирушити морем до якоїсь іншої країни.
— Ми спробуємо дістати для вас такий дозвіл.
Коли ми знову виходимо у двір, Матюрет каже мені:
— Ну, ти зрозумів? Цього разу не слід плекати ілюзій, друже! Ми потрапили в міцні руки, й вирватися з них буде нелегко.
— Любі друзі, я не певен, чи в гурті ми будемо сильніші. Тому скажу вам таке: хай кожен діє н? власний розсуд. Що ж до мене, то я мушу втекти з цієї горезвісної «Вісімдесятки».
У четвер мене викликають до приймальні. Там уже чекає гарно вдягнений чоловік років сорока п’яти. Я пильно дивлюся на нього. Він напрочуд схожий на Луї Дега.
— Це ти — Метелик?
— Так.
— Я Жозеф, брат Луї Дега. Я вичитав про тебе з газет і прийшов провідати тебе.
— Дякую.
— Ти бачив там мого брата? Знаєш його?
Я докладно розповідаю йому про одіссею Дега до того дня, коли ми розлучилися в лікарні. Він каже мені, що його брат тепер на островах Салю, — про це написали йому з Марселя. Що ж до «Вісімдесятої», то відвідувачів Тут приймають по четвергах та неділях у каплиці. Жозеф розповідає мені також, що в Барранкільї живе з десяток французів, які приїхали сюди з дружинами шукати кращої долі. Всі вони переважно сутенери. В спеціальному кварталі міста півтори дюжини проституток підтримують високу французьку традицію вишуканої і талановитої проституції. Завжди певний тип чоловіків і жінок поширюють на землі, від Каїра до Лівану, від Англії до Австралії, від Буенос-Айреса до Каракаса, від Сайгона до Браззавіля, свою стару, як світ, професію — проституцію й спосіб добре з неї жити.