Читать «Метелик» онлайн - страница 140

Я відповідаю за чотирьох французів. Бретонець і отой тип, що порішив свою дружину праскою, не бажають приєднатися до нас. Тут нема ніякої проблеми, їм варто тільки не йти до каплиці. В неділю ми четверо, що збираємося втікати, йдемо на месу. Ця каплиця має форму прямокутника. В її глибині — хори: обабіч посередині — двері, які виходять на подвір’я. Головні двері виходять на сторожовий пост. Їхній проріз зачиняється гратчаткою, за якою стоять зо два десятки вартових. А за ними — двері в мурі, що виходять на вулицю. А що каплиця переповнена людьми, то вартові тримають гратчатку відхиленою й самі під час служби Божої стоять тісною шерегою. Серед відвідувачів мають бути двоє чоловіків і дві жінки. Зброю принесуть між стегнами жінки. Вони передадуть нам зброю, коли каплицю заповнять в'язні. Це будуть великі револьвери тридцять восьмого й сорок п’ятого калібру. Ватажок змови отримає револьвер більшого калібру від жінки, яка одразу ж покине каплицю. Ми маємо зчинити бунт ураз, коли пролунає другий дзвоник хлопчика з хору. Я повинен буду прикласти великий ніж під груди директорові в'язниці дону Грегоріо й сказати йому: «Накажи випустити нас, а то я тебе порішу».

Інший в'язень має вчинити таке саме з священиком. Троє в'язнів у різних кутках каплиці націляться своїми револьверами на поліцейських, що стоятимуть у головних дверях каплиці. Ми маємо наказ убивати кожного, хто не складе зброї. Першими вийдуть з каплиці неозброєні в’язні. Священик та директор правитимуть за щит тим, хто виходитиме останніми. Якщо все відбуватиметься нормально, то рушниці поліцейських лежатимуть на землі. Озброєні револьверами в'язні мають загнати поліцейських до каплиці. Ми замкнемо спершу гратчатку, потім дерев’яні двері. Сторожовий пост буде без вартових, бо всі поліцейські неодмінно будуть на відправі. За межами в'язниці, за п’ятдесят метрів од дверей, стоятиме ваговоз з драбинкою, почепленою на задній борт, щоб ми могли якнайшвидше сісти на нього. Ваговоз зрушить з місця тільки тоді, коли ватажок бунту сяде на нього. Він має сісти останнім. Побувавши на месі, я даю згоду на проведення цієї акції. Тут усе відбулося так, як це мені описав Фернандо.

Жозеф Дега не провідає мене в неділю. Він знає чому. Він приготує лжетаксі, аби ми не сідали на ваговоз, і завезе нас до одного сховку, який теж сам приготує. Я вельми збуджений цілий тиждень і з нетерпінням чекаю цієї акції. Фернандо роздобув собі револьвер в інший спосіб. Це револьвер сорок п'ятого калібру колумбійської жандармерії, досить грізна зброя. В четвер мене провідує одна з Жозефових жінок. Вона вельми люб’язна, каже мені, що таксі буде жовте, помилитися неможливо.

— Гаразд, дякую.

— Хай вам щастить, — ніжно цілує вона мене в обидві щоки і, як мені здалося, трохи зворушується.

— Заходьте, заходьте. Ходіть до каплиці послухати голос Божий, — каже священик.

Клузйо майже готовий. У Матюрета палахкотять очі, він не відстає від мене ні на крок. Я спокійно займаю своє місце. Директор дон Грегоріо сидить на стільці біля якоїсь опасистої жінки. Я стою під стіною. Праворуч від мене — Клузйо, ліворуч — двоє інших, одягнені так, аби нас нелегко було розпізнати в натовпі, якщо нам пощастить вибратися на вулицю. Я тримаю в правому рукаві сорочки кольору хакі з добре застебнутим манжетом розкритого ножа. Сам ніж притримує товста гумка. Якраз під час великого духовного піднесення, коли всі понурять голови, мовби чогось шукаючи, хлопчик з хору, продзвонивши швидко, має тричі задзвонити дуже виразно. Третій дзвоник буде для нас сигналом. Кожен знає, що він має робити.