Читать «Небезпечний утікач» онлайн - страница 113
Емма Вигодська
Старий заступив йому шлях.
— Чунда-Варуна-Наг!.. Орел сильніший за мавпу!.. — відповів Макферней.
Старий замовк, сторопівши. Чужинець знає таємницю його заклинань?
— Сакра-Варуна-Дар! — говорив далі Макферней. — Людина сильніша за орла!
«Великий Брама! — старий затремтів. — Хакім знає більше, ніж він сам… Отже, хакім сильніший!..» — Він одповз до стіни.
— Батта-Бхаратта-Лалл! — наступав на нього Макферней.
Старий не ворухнувся. Так, хакім знає більше. Він з трепетом дивився на шотландця.
Макферней пройшов у глиб землянки й побачив Лелу.
Вона лежала на долівці. Брудна чалма, натягнута на очі, прикривала їй половину обличчя.
— Відпусти мене, проклятий старий! — сказала Лела, не бачачи, хто стоїть над нею.
Макферней розв'язав чалму, звільнив руки Лели, прикручені до бамбукового стояка. Вона трохи підвелась і, стримуючи стогін, почала розтирати затерплі кисті рук.
— Це ти, Макферней-саїб? — спитала Лела. — Яке щастя, що ти прийшов!..
Вона показала Макфернею на тоненький джутовий шнур, що валявся на долівці.
— Він хотів мене задушити, — сказала Лела. — Він прикрутив мені руки й зав'язав очі. Він став читати наді мною свої заклинання і читав доти, доки в мене запаморочилась голова. Ще трохи, і він задушив би мене. Яке щастя, що ти прийшов, Макферней-саїб!
Сам раптом занепокоївся і кинувся до порога. Макферней оглянувся. Нікого не було в землянці, — старий утік.
Сам заметався біля виходу і вискочив був за поріг, але відразу повернувся й тихо заскавулів, дивлячись в очі хазяїнові, ніби запрошуючи його йти за собою.
— Шукай! — наказав йому Макферней. Він і Лела пішли слідом за собакою.
Сам вів їх до пролому в огорожі, на двір шаха, повз палацові прибудови, до задньої стіни палацу, що виходила на ріку. Тут, біля самої стіни, пес зупинився й жалібно вискнув.
— Загубив слід! — сказав Макферней.
Ні, пес тихенько гарчав і скріб лапами біля самої плити.
Велика квадратна плита біліла в нічній темряві.
Лела з шотландцем підійшли ближче. Вони побачили приладнані злегка навскоси до поверхні землі кам'яні дверцята, підбиті по краях дрібними камінчиками і дерном. Дощ, який пройшов напередодні, розмив дерен й оголив край плити. Це скидалось на вхід у потайний склеп. Сам уперто скріб камінь лапами, ніби намагався підняти важкі дверцята.
— Старий пішов униз, — сказала Лела.
— Так, — ствердив Макферней. — Хід до Селімгура і другий хід на північ, до бастіонів. Я трохи знаю будову цього палацу.
— Що ж тепер робити? — запитала Лела.
— Сам знаменитий шах Джехан креслив план Селімгурського форту, північних укріплень і підземних ходів. У той час і під індуським храмом був підземний хід, але його давно завалило…
Лела не слухала шотландця.
— Треба догнати! — перебила його Лела.
Вона нахилилась і взялася за залізне кільце.
— Ні, ні, — сказав Макферней, — це неможливо! Треба знати напрям, підземні переходи, провали, повороти внизу, в кромішній тьмі… Ти не пройдеш і двохсот кроків, а старий уже буде далеко.
— Старого не можна відпускати! — ледь не плакала Лела. — Бог знає, що він поніс з собою.
— Біжи зверху! Підземний хід веде до бастіону. Ти прибіжиш до батька раніше, ніж старий пройде той самий шлях під землею.