Читать «Небезпечний утікач» онлайн - страница 112
Емма Вигодська
* * *
Ніч. Дахи освітлені місяцем. Усе місто можна пройти по покрівлях, як по величезних східцях, — виступами, від покрівлі до покрівлі.
Сутулий чоловік у високій шапці тихо бреде під місячним світлом. Ще двоє ідуть за ним, нечутно ступаючи по гладенькому камінню. Лела спить у затінку, рука відкинута вбік.
Чоловік іде повільно, він наче шукає когось. Ось місячний промінь упав на відкинуту дівочу руку, і сині скляні браслети блиснули на місячному світлі.
— Вона! — Чоловік підходить. — Батма-Севані носила такі!.. Так, це вона, її дочка!..
Він нахиляється, брудною долонею затискує Лелі рота. Двоє інших беруть її на руки, квапливо несуть. Біла хустка, спавши з плечей Лели, залишається лежати на покрівлі.
Факірська пошта
Цілий день було багато поранених, на ніч стало ще більше. На Курнаульському шосе йшов бій за будинок Pao — стару напіврозвалену споруду, з вишки якої можна було вести спостереження за великою ділянкою шосе. Сипаї, зробивши вилазку, опівдні захопили будинок Pao, але надвечір британці відтіснили їх, з великими втратами для обох сторін. Настала ніч, а добровольці-санітари усе ще несли й несли поранених. Макферней перев'язував рани, зупиняв кровотечу, давав підкріплююче питво. Друга доба без сну — він ледве тримався на ногах. Під кінець ночі санітар індієць подивився йому в очі.
— Іди відпочинь, хакім! — сказав санітар. — Що ми робитимемо, коли ти захворієш?
— Ти, мабуть, маєш рацію, — сказав шотландець. Він гукнув Сама і вийшов У сад.
Ніч була задушлива. В густому затінку платанових дерев біліли величезні розпластані по землі солодко-духмяні квіти. Виткий хміль перекинувся від дерев до кам'яної огорожі, заплів усю огорожу, вився по землі. Макферней хотів пройти далі і зупинився. Це розвалене каміння садової огорожі й земляні східці поряд, що ведуть кудись униз, в темряву, були йому знайомі. Тут тулилися фокусники, факіри з шахового двору, жебраки. Але завжди тут було тихо, тільки димний сморід зрідка здіймався над покрівлею. А зараз він чув голоси. Ні, не голоси, а голос!.. Якимсь особливим наспівом один чоловік на різні тони повторяв слова, все одні й ті самі.
— Чунда-Наг! — твердив голос з якимсь дивовижним напруженням, наполегливо, грізно, немовби закликаючи когось. — Чунда-Варуна-Наг!..
Слова були шотландцеві знайомі. З раптово умлілим серцем він почав спускатися по земляних східцях. Смородом і сирістю війнуло йому в лице. Макферней увійшов усередину. Слабке місячне світло косою смугою падало із прорізу в покрівлі. Худий, оброслий брудним волоссям старий сидів спиною до входу на земляній долівці.
— Великий Брама народив орла! — бурмотів старий. — Великий орел народив мавпу…
В глибині землянки Макферней почув стогін і важке людське дихання. Сам завищав і кинувся туди.
— Що таке? Хто такий? — спитав Макферней.
Він ступив уперед.
— Сакра-Ануман! — грізно сказав старий, встаючи назустріч. — Змія сильніша за мавпу!
