Читать «Небезпечний утікач» онлайн - страница 108

— Індус бреше! — крикнув високий. — Він підісланий звідти!

Оскалившись, белудж показав у бік Делі.

— Він підісланий з міста, — безглуздо сміючись, сказав белудж. — Я знаю, мені говорили офіцери ферінгів…. Прокляті пурбійці, вони ополчились на нашу віру! Вони хочуть, щоб ми поклонялись їхнім поганим богам, двоголовим і шестируким. Щоб ми вірили в бога, який сидить на квітці, їде на кажані, на рибі, на орлі… Бога, який щороку помирає і щороку народжується знову… Щоб трупи наших воїнів ми не ховали в землю, а спалювали на вогнищах, як тіла паскудних індусів. Тьху!

Белудж плюнув на землю.

— Так, так! — почулися голоси. — Гаффар каже правду! Гаффар знає краще — він дружить з великими начальниками ферінгів. Сам Ніккуль-Сейн подарував йому срібну шаблю.

— Так, так… Індус бреше!

— Схопити його! Поганого пурбійця!

Застра мов застиг на місці. Та тільки-но белуджі підбігли до нього, він одним стрибком перемахнув через вогнище. Від несподіванки люди по той бік вогнища розступились. Але відразу кинулися слідом за ним.

Кроків за двадцять щільною стіною в кілька рядів стояли обозні хури. Ласкар пірнув під них.

— Він там, там! — закричали кочівники; кілька чоловік полізли під колеса возів. Ласкар, швидко змінивши в темряві напрям, тікав уже в інший бік. Він пробіг, шелеснувши травою, біля самого плеча Лели. «Тікай швидше», — встиг шепнути ласкар. І справді, белуджі, розсипавшись, нишпорили по всіх кущах. Лела тихенько підвелась і побігла.

Розгубившись, вона враз забула, де канал і куди їй треба повернути. Здається, вона бігла в протилежний каналу бік. Довга колона критих парусиною гармат перегородила їй дорогу.

Лела подалася в обхід, звернула за якісь дерев'яні будинки й несподівано для самої себе опинилася серед офіцерських наметів.

Їх було багато. Спальні намети, обідні, вітальні, великий чотирискатний намет офіцерського зібрання — ціле місто, біле, полотняне місто.

Куди ж тепер іти?

Лела стояла у вузькому проході, не знаючи, куди повернути.

— Кого шукаєш? — суворо гукнув на неї якийсь солдат, проходячи мимо.

— Полковника Гарріса, — швидко відповіла Лела. — Мене послали до нього в конюхи.

— Хіба полковник не в своїй палатці?

— Ні.

— Та ось якраз він сам іде! Очевидно, на раду до генерала.

Високий офіцер з коротко підстриженими світлими вусами прямував їм назустріч.

Молоденький індієць, який просився до нього в конюхи, несподівано зблід і хутко шмигнув убік, за намет. Полковник ішов туди ж.

Лела лягла на землю й заповзла під зовнішню полу якогось великого намету. Всередині пахло дорогим тютюном і квітковою есенцією.

Полотняні стіни намету були подвійні — так завжди роблять в Індії для захисту від сонця. Між однією полою і другою було близько фута простору. В цьому просторі й помістилась Лела.

Крізь внутрішнє полотно Лела бачила тіні: чиїсь голови схилились над неяскравим світлом. Тут радились саїби. У Лели закалатало серце.

— Чи можна вірити старій мавпі? — говорив дуже близько за полотном чийсь глузливий голос.

— І все-таки звернути увагу на останню пропозицію шаха необхідно! — заперечив інший голос, скрипучий і безсторонній. — Може, старий блазень не бреше? Треба домогтись ясності. Якщо старий не бреше і справді ладен відчинити нашим військам ворота палацу з боку ріки, то такий план штурму міста має ряд переваг у порівнянні з попереднім. По-перше, тоді наш лівий фланг упиратиметься в річку, і, значить, ліворуч ми будемо неприступні для нападу. По-друге…