Читать «Таємниця Золотого Будди» онлайн - страница 50

— Що то за книга? Для чого графині потрібні були списки, що їх Павлата поцупив у Риссіга? Що вона збиралась робити з ними?

— Ну, це зрозуміло! — пані Бреттшнайдер посміхнулась. — Вона ненавидить Георга. Адже вони свого часу мали побратися. А потім, коли стало відомо, який сміховинний посаг матиме графиня, Георг відмовився од неї. Тепер вона одним тільки й марить, якби помститися за це. А дістати списки, конче потрібні Риссігу, це значило б, що вона може йому диктувати умови, можливо, навіть, примусить одружитися на ній, і люди не сміятимуться з неї. Це зрозуміло. Але чому вона цього разу не прийшла сама? Чому б це їй посилати цього Вальтера? Чи, може, цей чолов'яга належить до іншої компанії? Може, він працює проти графині? І чому цей чоловік нічого не казав про списки, про книгу, чому він питав мене тільки про Золотого Будду? Цього я не розумію. — Вдовиця ще раз хильнула горілки, Красл уже не здивувався б, коли б вона ще й сигару запалила.

— А як він виглядав, цей Вальтер? — запитав учитель, не придумавши нічого кращого.

— Зачекайте! — пані Бреттшнайдер від хвилювання почала ходити по кімнаті. — Зачекайте! Він також блондин. Справді, цей чолов'яга мав біляву чуприну, таку сліпучо-біляву чуприну, що я в житті не бачила на жодному з чоловіків, а я таки бачила різних чоловіків…

— Я б вам категорично радив завтра на роздоріжжя біля Танвальда самій не ходити, — сказав Красл.

— Авжеж. Ще одну гулю на голові важко було б носити. Але гроші є гроші, мені доводилося рискувати більшим.

— Але ж ви ще нічого не знайшли.

— Та я ж і недовго шукала. Скільки схованок могло бути в нього у такій крамничці та в маленькій світлиці? Я їх майже всі знаю. Вінцент не мав від мене секретів.

— Крім того самого Будди, — мовив Красл. Він узяв свій піджак і попрямував до дверей.

— Куди ви тепер?

— До Еренбергів… — сказав Красл і з геройським виглядом вирушив у темряву. Втім, надворі не так уже й темно було. Світало. Він позіхнув. — Видно тут, у Сватові, мені вже не виспатись.

Він навіть не уявляв, наскільки він близький був до істини.

X. РОЗДОРІЖЖЯ

1

Дорогу до Еренбергів Красл знав. Ще як їхав сюди поштовою каретою, за кілька кілометрів перед Сваговом він звернув увагу на їх замок. Тоді ж подумав, що треба відвідати старого генерала Еренберга, свого першого роботодавця. Колись його посилали з притулку до цього старого шляхтича, який ще за дійсної служби майже зовсім осліп. Красл читав йому газети, вірші, романи. Власне, було однаково, що він там читав, оскільки Еренберг спав. Друковане слово — бачив він його чи чув — незмінно присипляло старого. Оживав він тільки, коли чув щось про бої. А їх на рахунку в генерала було не так вже й багато. Ще за молодих років він програв свою єдину сутичку під Сольферіно, а вже після того він брав участь у боях тільки під час маневрів. Краслові він платив, як справжній шляхтич. І ще давав йому завжди шоколаду. Обіцяв місце в своєму полку, гарнізон в Італії і золоті еполети. Але поки Красл закінчив школу, сліпий генерал вже був на пенсії.