Читать «Таємниця Золотого Будди» онлайн - страница 48

— Я те ж саме казала, — мовила жінка безпристрасно. — Адже Вінцент не брав цієї статуетки. Не такий він дурний, щоб поцупити річ, яку ніде не продасть і яку кожен впізнає.

— Кому ви про це казали? — запитала Альбінка.

— А ви хіба не знаєте, що цього самого Будду Павлата украв разом з Ганкою і в нього вимагали, щоб він його повернув? — Красл розсердився. Якась підозріла жінка вистежує тут казна-що, приходить пізньої ночі і нишпорить щось у Павлатовій крамниці, а він розбалакує з нею, наче із своєю приятелькою.

— Хто вам ляпнув таку дурницю? — пані Бреттшнайдер впевнено пройшла через усю кімнату до протилежного кутка, де стояли ваги, посунула там мішок з горохом і витягла з якоїсь ніші в стіні пляшку горілки. Одним рухом відкрила її і напилась прямо з пляшки. А вчора ввечері троє людей думали, що знають у цій кімнаті кожен куток.

— Звідки ви знали про цю пляшку?

— А я частенько заходжу сюди в гості. Дитинко, будь ласка, скажи панові детективу, що це правда, поки він знов мене чимось не молоснув… А може, ви хочете хильнути зі мною разом? — вона простягла йому пляшку.

— Ні в якому разі! — вигукнув Красл майже в повен голос. — Я не п'ю горілки.

— А я залюбки, — сказала пані Бреттшнайдер. — Особливо коли мені треба бути сильною. А сьогодні мені це дуже потрібно. Сідайте тут і слухайте. Обоє, обоє! — вона навіть гримнула на Красла. — І киньте думати, наче Вінцент був таким віслюком, щоб красти всілякі там китайські дурнички.

— Але ж мені це сказав сам Риссіг.

— О, ну тоді це, безсумнівно, правда, — посміхнулася пані Бреттшнайдер, — адже Риссіг ніколи не бреше, де вже там. Він здобув своє багатство лише тому, що завжди казав правду. Ось тепер я вже вірю вам, пане, що ви не детектив. Для цього ви занадто довірливий.

— Пан Красл дуже хороша людина. Я ось тобі розповім, — заступилася за вчителя Альбіна.

— Тільки післязавтра. А зараз треба нам знайти цього Будду, бо пропаде десять тисяч гульденів.

— Десять тисяч золотих? А хто це пропонує? — здивувався Красл.

— Якийсь незнайомий пан. Приїхав до мене позавчора ввечері каретою. Називає себе Вальтер і говорить з якимось дивним акцентом…

Красл вирішив усе розповісти цій оригінальній подрузі дому. І те, що вчора цілий вечір вже шукали цього Золотого Будду там же, де й вона. Пані Бреттшнайдер наче через силу підвелась. Відірвала дошку в підлозі, де була якась схованка, потім підійшла до одвірка, колупнула поріг, вийняла обережно цеглинку. Тут Бона знайшла десять гульденів. Мовчки сунула половину Альбіні, а решту сховала у себе за пазухою.

— У нас з татом, дитинко, все було навпіл, — пояснила вона Альбінці. Потім ще й ще раз обвела поглядом кімнату. — Але про цього Будду він жодним словом ніколи не обмовився. Що це може бути, бог його знає. Ну, що це може бути? — Вона наче покрикувала на Красла, який, певно, дратував її. — Завтра опівдні мушу віднести цього Будду на роздоріжжя за Танвальдом панові Вальтеру. Якщо ми його знайдемо, нагороду поділимо між усіма. З тебе, детективе, я, звичайно, вирахую компенсацію за каліцтво, — вона вперше посміхнулася вчителеві. Краслові жінка починала подобатись. Це була сильна особа.