Читать «Таємниця Золотого Будди» онлайн - страница 51

І досі вчитель пам'ятає, що в старого графа завжди говорили про його єдину донечку, маленьку красуню графиню, котру молодий читець ніколи не бачив і може саме тому уявляв як найпрекрасніше в світі створіння. Отож і сьогодні його вело до замка скоріше бажання побачити свій дитячий ідеал, ніж якісь там детективні міркування. Тим більше, що поява графині тільки заплутувала справу… Здавалось-бо вже, що винуватцем може бути лише Ганка або якийсь інший агент Риссіга, і раптом з'являється новий потенціальний злочинець. Та ще й з таким романтичним мотивом: хоче знищити невірного коханця! Ревнощі, мабуть, дуже часто бувають причиною злочину. Хоча в цій галузі покластися на власний досвід учитель і не міг, — але вдома на селі він був свідком дечого схожого на це.

До замка він дістався вже завидна. Це була не якась там імітація на зразок фальшивого готичного палацу Риссіга, а справжня старовинна споруда, що виросла тут не тільки раніше за сваговську фабрику, а й раніше, ніж сам Свагов. Селище, мабуть, заснували служники і ремісники, яких привабила сюди літня резиденція шляхтичів. Красл ще з дитинства знав, що Еренберги — старі шляхтичі, в родоводі яких є навіть рицарі-хрестоносці.

Брама була кована, важка, іржава. Спочатку він стукав кулаком, але ніхто не озивався. Нарешті побачив дверний молоток. Він схопив і кілька разів щосили грюкнув до брами, аж посипались з молотка трухляві тріски. Очевидно, до цієї брами не стукали вже багато років.

— Генерале! Пане граф! Графине! — волав Красл, полохаючи тишу навколишніх лісів, але в замку ніде й не рипнуло. Вчителеві не лишалося нічого, як чекати. Він присів біля маленьких ворітець поряд із брамою, сперся на них, щоб нікого не проґавити, і заснув.

Збудили його діти з гірських селищ, що проходили повз нього, поспішаючи до школи в Свагові. Вони голосно віталися з ним, пам'ятаючи ще його візит до школи, коли він був представлений їм як пан учитель. Красл змушений був підвестись і люб'язно відповідати, оскільки вже ці карапузи так виховано поводили себе. Ледве вони пройшли, Красл знову почав калатати до брами. Цього разу спробував навіть ногами.

Нарешті прочинилися маленькі дверцята в стіні, в кількох метрах праворуч. У них з'явився лакей у лівреї. Старому було років сімдесят. Красл передбачливо встромив черевик між дверима і порогом.

— Мені треба негайно поговорити з генералом. У дуже важливій для нього справі. Я поспішаю! — крикнув він лакею. Той, не розуміючи, кліпав очима.

— З ким?

— З генералом фон Еренбергом, — крикнув учитель ще голосніше.

— Я добре чую, — образився, мабуть, дідок. — Але його світлість вже сім років як померли! — В очах у нього виступили сльози, він шморгнув носом.

— Тоді проведіть мене до графині.

— Вона нікого не приймає, — нахмурився лакей.

— Але мені треба з нею поговорити. У мене до неї важлива справа. Дуже важлива!

— Я перекажу їй. Що передати?

— Ні, я мушу говорити з нею особисто. Передайте, — що йдеться про Золотого Будду…

Нарешті йому пощастило зовсім відчинити двері. Дідок відсахнувся.