Читать «Таємниця Золотого Будди» онлайн - страница 36

— Але ж у нас нічого немає.

— Буде. Альбіна нам допоможе, вона тобі довіряє. Тепер від нас Риссіг не втече.

Кірасл, не поспішаючи, повертався до своїх нових друзів. Ще раз обмірковував усю цю історію. Він ладен був вірити Ганці, що той не вбивав Павлату. Зрештою, то міг бути і котрийсь інший з агентів Риссіга. А може, й сам Риссіг. Правда, він брюнет, крім того, у нього є свій власний пістолет, та й навряд би наважився на такий крок. Хіба що йшлося про щось надзвичайно важливе, про що ніхто більше не знав і не повинен був знати… Красл згадав, як крикнув учора Риссіг на власну матір. Іншим разом він і не повірив би цьому. Раптом йому спало на думку, що він стоїть на боці справедливості, допомагає справедливій справі, незважаючи на те, що його спільники — карні злочинці. Авжеж, їхній злочин — заколот — був цілком зрозумілий: вони не мали що їсти. А цей злочин — убивство Павлати — ставав дедалі таємничішим і загадковішим.

VII. ЩЕ ОДНЕ ВБИВСТВО

1

Цього разу Красла коньяком, звичайно, не пригощали. Примусили чекати в прохідній будці, навіть не запропонувавши сісти. Знадвору чувся гуркіт фабрики, брутальна лайка майстрів, побачив він навіть одного наглядача, що проходив поблизу з нагайкою в руці. Тільки за півгодини з'явився директор Пальм. Це, мабуть, був той самий поштовий злодій. Здавався він проте набагато небезпечнішим злочинцем. Як на вигляд, він скоріше мав би бути капітаном піратської шхуни, ніж директором фабрики.

— То ви не поїхали, Красле? — запитав він грубо хрипким пропитим басом.

— Ні, пане директоре. Хочу поговорити з бароном, — учитель почував себе впевнено.

— А ви знаєте, що вас уже розшукують жандарми? — директор зачекав хвилину, але вчитель не злякався. — Звичайно, я змушений був повідомити в жандармерію, що ви зникли. Пішли з замка, залишили карету за вельми дивних обставин, а до готелю не повернулись. Розумієте, як хвилювався пан барон, зважаючи на те вчорашнє бешкетування.

— І даремно. Бачите, я живий і здоровий.

— А де ви були? — вибухнув Пальм, розлютований, очевидно, тим, що він цього не знає. — Куди ви втекли?

— Ви що, вирішили допит мені влаштувати? Хіба я повинен вам звітувати?

— Не грайте з вогнем, учителю. Коли б ви мали розум, давно вже повернулися б до Праги. Тут небезпека на кожному кроці, ви бачили, на що здатні тутешні люди. Адже ми турбуємось тільки про вас. Ми не хочемо, щоб наша округа вдруге потрапила до газет через вашу нерозважливість. Ми не потребуємо вже тут жодних насильств. Спокою, праці і спокою хочемо ми, більш нічого! — вигукнув Пальм наче з трибуни.

— Тоді спочатку самі заспокойтесь. — Від такого зухвальства директор заціпенів.

— Пан барон виїхав. Але ми можемо підкинути вас до останнього поїзда бричкою.

— Але ж я не хочу їхати. Мушу поговорити з Альбіною.

— Виключено.

— Чому?

— Лікар заборонив. Їй потрібен абсолютний спокій. Мусить спати аж до обіду. Ніхто не повинен турбувати її.

— Але це важливо.