Читать «Таємниця Золотого Будди» онлайн - страница 35

— Кого? — Трохи не на весь голос вигукнув Красл від здивування. Паламар біля вівтаря невдоволено обернувся.

— Золотого Будду, — повторив Галка, цього разу зовсім нечутно, тільки губами ворухнув. Потім швидко перехрестився і потяг Красла з костьолу, очевидно, не бажаючи, щоб на нього звертали увагу.

— Але що це таке? Що це має бути? — запитав Красл.

— Я й сам хотів би дізнатися, що це таке. Безліч разів питав в Альбіни, кілька разів перекидав увесь товар і всі речі у світлиці, поки вона спала, але про якогось Будду із золота ні слуху ні духу. Мені здається, що й сам директор не знає, чи це справді якась золота статуетка, чи, може, щось інше, скажімо, золотий злиток, чи, може, ощадна книжка під таким девізом, не знаю. Певно одне, з приводу цієї штуки Риссіг, кажуть, щодня скаженів. Крім того, це було щось таке, за що він не міг запроторити Павлату до в'язниці. Звичайно, якби цей крамар поцупив у них золоту статуетку, дуже просто можна було б послати до нього жандармів. Якщо ж Золотий Будда — це зразок нової тканини, яку він збирався викинути на ринок, або девіз таємної ощадної книжки, чи то якесь інше таємне гасло, то, ясна річ, він не міг дозволити, щоб про це дізналась громадськість, особливо, якщо прибутки на таку, скажімо, книжку йшли з підозрілих джерел. От Павлата й гуляв собі тихо-мирно від червня аж до тієї стрілянини. А Альбіна, не будь тебе, спокійнісінько померла б від журби, а потім барон купив би ту крамничку, наказав би переорати кожен метр землі навколо неї, розібрати весь будинок цеглину по цеглині, аж поки не знайшов би свій таємничий скарб…

— А ти думав, що й я приїхав заради нього, що і я шукаю Золотого Будду?

— Звичайно. На могилу батьків тебе навряд чи хто б посилав, а з приводу пам'ятника й поготів. Ти, може, й гадки про це не маєш, а я певен, що доктор X. щось пронюхав, от він і вирядив тебе. На якого дідька треба було мучити бідного вчителя такою далекою дорогою? На пам'ятники, друже, зараз гроші ніхто не викидає.

Краслові це здалося цілком ймовірним. Адже таким чином усе ставало зрозумілим. Телеграма, незвичайна аудієнція у доктора X., проводи через чорний хід і нарешті неіснуюче ліжко в лікарні.

Вчителя раптом охопив жах: такий лікар, що твердить, ніби людина хворіє, коли насправді вона в Ліберці, здатний, мабуть, і заявити, що вона померла.

— Альбіна нічого про це не знала!

— Не знала або не хотіла казати. Тепер вони тримають її під замком, там вона може й згадати щось. Ти, безперечно, і справді міг би обскакати їх. Підеш туди і скажеш, що вирішив відвезти її до Праги, до доктора X., мовляв, самі про неї подбаєте.

— А де ж ми гроші візьмемо?

— Недотепа. Скажи і подивись, як вони реагуватимуть. Це все одно, що розворушити осине гніздо, побачиш тоді. Альбіну вони не випустять з рук.

— Муситимуть.

— Цікаво, як воно буде. А я тим часом піду до директора і скажу, що знаю декого, хто повернув би Золотого Будду за п'ятдесят тисяч золотих гульденів.

— П'ятдесят тисяч?

— Павлата, кажуть, сто вимагав. Думаєш, він на дрібничку спокусився б? Той добряче все підрахував. А ми скажемо: Будда в нас, платіть.