Читать «Велике плавання» онлайн - страница 2
Зінаїда Шишова
Зінаїда Шишова дала цим невідомим юнгам імена, зв'язала їх дружбою, високим почуттям товаришування, таємницею карти.
За змалюванням характеру Колумба книга, яку ви зараз прочитаєте, не лише цікава. Вона є відкриттям у морі історії, вона сама — карта характерів людей епохи Відродження.
Частина перша
ГЕНУЯ
Розділ I
СПАЛЕННЯ ЄРЕТИКА ГУГО МЕЦЦІ
24 липня 1491 року господар мій, срібних виробів майстер Антоніо Тульпі, вручив мені срібну таріль.
— Сину мій, — сказав він, — віднеси замовлення архієпіскопу. Сьогодні п'ятниця, а таріль було обіцяно на четвер. Ти дуже точно виміряв циркулем відстань між двома гірляндами і майстерно вирізьбив літери девізу на щиті. Єпіскоп буде задоволений. Тільки прошу тебе, сину мій, розмовляй ввічливо, відповідай на всі питання і частіше вклоняйся. Нещодавно на вулиці я бачив, як якийсь знатний синьйор зупинив ліценціата з Падуї, що мешкає в нашому провулку. Вони розмовляли лише півгодини, а за цей час ліценціат вклонився чотирнадцять разів… А він же людина освічена і навчена гарних манер…
Якби я слухав до кінця просторікування мого господаря, архієпіскоп не одержав би тарелі до неділі. Тому я натягнув капелюха, схопив таріль і вибіг на вулицю.
— Франческо, — гукнув господар мені навздогін, — зачекай! Не одягай капелюха набакир, це личить тільки дворянському синові!..
Він ще щось казав мені, але я вже не слухав його і завернув за ріг.
Після смерті матері ось уже рік я живу в Генуї, але щоразу, як потрапляю з нашого вузенького провулка Сріблярів на вулицю, що веде до моря, мені починає радісно калатати серце.
Ось і зараз — я забув нашу темну майстерню, напучення Антоніо і біль у пальцях від постійної роботи різцем.
Я зняв капелюха і ще раз подякував богові за те, що він навіяв мені думку переїхати в Геную.
Нашу солодку тосканську говірку, звичайно, не зрівняти з різкими вигуками генуезців але мені подобається гавань, строката юрба, гострий запах солі, риби і вітер, що зриває капелюха з голови і надимає, мов вітрила, плащі перехожих.
Натовп ніс мене вперед. Якби я хотів зупинитись, я не міг би цього зробити. Поблизу палацу архієпіскопа я почав протискатися на той бік вулиці.
Шитво на одягу воїнів дряпало мені руки, пальці терпли від важкої тарелі. Люди стояли так щільно, що можна було почути, як б'ється серце в сусіда. Всі дивилися вгору. Лише тепер я помітив над дахами дим та іскри. Думка про пожежу промайнула в мене в голові.
— Що сталося? — запитав я жінку, яка з немовлям на руках протискалася слідом за мною.
— Нічого не знаю, — відповіла вона, пробираючись далі.
— Що сталося? — спитав я знову.
І тоді якась перекупка гукнула мені:
— Іди швидше, хлопче, бо не встигнеш! Це спалюють єретика Гуго Мецці.
Я ще ніколи не бачив, як спалюють людину. Коли спалювали Джакомо Піанделло, моя мати ходила в Пізу дивитися на нього, але тоді я був ще такий малий і кволий, що не міг здійснити таку далеку подорож. Я дуже гірко плакав того дня.
